«Вавілон» – майже необхідний тест на велич, принаймні, як його повинні розуміти режисери на кшталт Демієна Шазелла. Це фільм про кіно, а точніше – стрічка про старий Голівуд німих часів, його надмірності та прихід нових часів, які змінили все й нічого.
Позаяк розбещений, темний, навіть страшний Голівуд ставав темою тих самих голлівудських фільмів неодноразово, «Вавилон» дуже далекий від критики чи винищувальної сатири. Новий фільм – це майже святкування веселого, спітнілого секс-карнавалу, який, урочисто крокуючи по життю тільки вгору, всмоктує по ходу алкоголь та наркотики, блюючи по всіх сторонах разом з слонами, карликами та постійно викидаючи з свого черева мертвими тих, хто не витримав темпу такого життя. Цей Голлівуд теж темний та деінде страшний, й точно розбещений, втім це більше даність, ніж матеріал для якихось звинувачень чи цікавих дослідів. «Вавилон» розповідає декілька пов’язаних між собою історій героїв першого структурного землетрусу в історії Голівуду – приходу звуку, що призвів до першої, досить стрімкої зміни цілого шару одних кумирів на інший. Як і безліч фільмів великого голлівудського стилю – це історія шляху його героїв вгору. А потім вниз. А потім катарсис.
Фільм починається з велетенської півгодинної сцени вечірки, яка, виконує для фільму одразу декілька корисних функцій. Головна – це представлення всіх основних персонажів голлівудського вавілону, з якими ми проживемо наступні три години. Тільки Менні (Дієго Кальва), мексиканський емігрант на побігеньках одного з босів Kinoscope Studios та хазяїна вечірки, на ній з самого початку, бо одна з його головних функцій – розгрібати проблеми, а тут вони є завжди. Наші другорядні герої теж вже тут. Чорний трубач Сідней Палмер (Жован Адепо) грає в оркестрі, який забезпечує гостям постійний драйв, а Леді Фей Жу (Лі Жун Лі), трохи косплеючи Марлен Дітріх, яка ще навіть в Германії не особливо відома, виконає один з музичних номерів, що можна було б назвати провокаційним, але не серед цієї публіки. Головні ж герої, дуже зухвала старлетка Неллі ЛяРой (Марго Робі) та одна з найголовніших зірок німого Голівуду й один з головних його алкоголіків Джек Конрад (Бред Піт), прибувають на вечірку в той самий момент, коли її стадія вакханалії готова вирушати до стадії оргії. Все змішується. Зранку, як після гарної вечірки і буває, кожен знаходить себе на новому місці. Менні тепер працює на Джека Конрада, а героїня Марго Роббі має з’явитися на знімальному майданчику, щоб замінити дівчину-актрису, що померла від передозування на тій самій вечірці. Персонажів Фей Жу та Сіднея, щоправда, ніякі зміни поки не чекають, тому що вони ніколи не виглядатимуть органічною частиною «Вавілону», а, скоріш, вимушеною даниною часам, де треба розповісти про життя в Голлівуді тих, для кого не існувало можливостей через сегрегаційні норми того часу. Й оскільки «Вавілон» не про них, герої Жована Адепо та Лі Жун Лі тиняються на маргіналіях фільму, чекаючи на свою зіркову хвилину.
В фільмі Шазелла одразу, без попередження, ми потрапляємо в реальність, яка має на меті бути ще більш шаленою, ніж будь-які уявлення глядача про дикість міфічного чорно-біло-німого Голівуду (втім, важко уявити, щоб хтось дійсно фантазував про нього). Перша година фільму – це Голівуд більш легендарний та фантазійний, Голівуд «Голлівудського Вавилону» Кеннета Енгера в значно більшій мірі, ніж, наприклад, образ німого Голівуду, створений Кевіном Браунлоу. Різниця між ними полягає в тому, що останній використовував у якості джерел свідків епохи, а перший, за свідченням того ж Браунлоу, телепатію, однак саме Енгер дав суспільному підсвідомому найбільше повне втілення фантазій про розбещений, шалений, нестримний Голівуд. Отже, ми у всесвіті саме Енгера. Це трохи незвичний вибір для режисера, який, таке враження, починає ранок з вітамінного коктейлю й завжди чистить зуби перед сном, тому перша година, де нас кидають у повний хаос голлівудських 20-х, має вигляд повного потурання підліткових фантазій про всі славетні надмірності життя фабрики мрій. Якщо на вечірки є кокаїн, то його стільки, що він змінює сам ландшафт інтер’єрів на горбистий. Якщо на зйомках знімають батальну сцену, то обов’язково в кінці виявиться, що хтось загинув в процесі. Якщо знімати сцену фільму, то тільки центральну та тільки в «магічну годину».
Втім, Шазелл, кинувши всі творчі сили всієї своєї команди та зарядивши саундтрек Джастіна Гурвітца, який просто має отримати «Оскар», в першу годину цілком здатен створювати щось вражаюче. Може, не вражаюче, але інтенсивне достатньо, щоб блокувати мисленевий процес, та цілком успішно змушуючи дивитися фільм розкривши рота. Після вступної вечірки будуть не менш швидкі наступні півгодини, де ми побачимо зйомки одразу декількох фільмів в одному місці в одній з каліфорнійських долин. І тепер всі наші герої так само жваво як поглинали на вечірці все, що там було, перетворюють алко-наркотичне паливо у кров, піт та сльози, що несуть на вівтар Кіно. Окрім героя Піта, який у статусі зірки може заливати очі хоч цілими днями, але й він, як справжній профі, протверезіє на ті необхідні для дублю п’ять хвилин, що назавжди зафіксують його на плівці як великого коханця та героя, а не підстаркуватого алкоголіка.
Причина показати світ німого Голівуду саме таким й саме в такий спосіб стає більш зрозумілим, коли наступає звукова ера. Прийде звук, а отже зйомки з вільних просторів треба перенести до студійних павільйонів, що дійсно відображає ті реалії, оскільки контролювати запис звуку поза павільйону було спочатку надважко, тому Голівуд на десятиліття перейшов в приміщення. Все раптом стає нудним, й нарешті траєкторії наших героїв розділяються. Для головного героя, що є класичним для голівудського епіку персонажем свідка великих подій, тобто для Менні, справи йдуть вгору. Завдяки кмітливості та спритності він стрімко просувається по щаблях студії й в якийсь момент ми бачимо Менні якості виконавчого продюсера та людини, з якою вже рахуються. Разом з ним просувається Сідней, щоправда стелею для чорношкірого музиканту в Голівуді до 50-х років були вставні музичні номери в фільмах – навіть не скляною, тому що обмежений функіонал чорних перформерів в кіно 30-х ніхто не ховав.
Динаміка цих двох персонажів досить цікава, тому що ситуації та реакції на них у цих героїв відзеркалюють норми кіновиробництва того часу й чіпляють етичні питання. Менні та Сідней обидва повинні зрадити та принизити себе, відмовитися від своєї ідентичності, щоб просунутися в кар’єрі. Історія Сіднея у фільмі є досить короткою та простою, бо фільм ставить перед ним, кінець-кінців, дуже простий вибір. А от історія Менні – це процес маленьких компромісів, що поволі все більше та більше з’їдає героя, й окрім того, що він повинен продовжувати відмовлятися від себе, він має змушувати робити це інших. Але насправді, як яскраво демонструє весь подальший фільм, це дорога в нікуди. Всі питання та ситуації фільму, що лежать в царині етики, фільм використовує досить специфічним чином й, здається, ними не визначається. Це особливо видно на прикладі персонажки Леді Фей Жу, яку Шазелл активно використовує для виконання лесбійських гітів на вечірці й, трохи згодом, як романтичний матеріал для героїні Роббі, але абсолютно не знає, що з нею робити з нею самою у новій епосі. Раптом виявляється, що для актриси азійської зовнішності двері Голівуду зачинені, тому оскільки тепер її зв’язок з Неллі ЛяРой є небажаним для іміджу актриси (це знову доводить до її відома Менні), вона тихо їде в Європу, де є більше можливостей. Щоправда, у фільмі ніщо не говорило, що в німу епоху двері Голівуду були для неї відчинені. Тому етичний та хоч би яки взагалі конфлікт героїні Фей Жу взагалі не створено. Її персонажку досить маніпулятивно використано, щоб відтінити дозвукову «веселу» епоху від нової «нудної». Тобто, вона знову лише драматичний матеріал для інших, а не самостійна героїня.
Успішніше та просто краще «Вавілон» демонструє саме цю різницю через героїню Роббі. Хоча й в самому кінці німої ери, але Неллі ЛеРой стає великою зіркою. Однак з приходом звуку виявляється, що в неї невдалий голос та жахливий нью-джерсійський акцент, що відчайдушно намагаються виправити на студії. Але головне те, що вона тепер занадто «порнографічна» для нових, стриманих часів, коли модно бути скромним та пристойним. Це знов таки цікава маніпуляція від «Вавілону», який нічого не каже що змінилося в Голівуді на початку 30-х років і в США в кінці 20-х. Фільм просто демонструє зовсім іншу вечірку, де люди в костюмах та вечірніх сукнях хочуть обговорювати Стріндберга, а пити більше одного бокалу – моветон. «Вавілон» не каже з якого космосу прилетіли ці герої (серед яких, наприклад, Вільям Херст) і як раптом ці люди стали такими впливовими в Голівуді і чому раніше не були. І чому зрештою Неллі Лярой не може бути в тих колах, яких була до цього. «Вавілон» не каже цього, тому що заради головної ідеї протиставлення німого Голівуду та нової ери вигадує історію, яка не має особливого відношення до реальності й причин, наприклад, кінця кар’єри одного з найочевидніших прототипів героїні Марго Роббі – Клари Боу. Історія Неллі могла б бути цікавим коментарем настання ери класичної студійної системи, де студії контролювали, щоб кожен крок акторів та актрис не виходив за межі ними створеного іміджу, але «Вавилон», насправді, просто не грає в цій тональності.
Після стадії кризи ми ще деякий час будемо бачити продовження агонії, яка закінчується прибуттям на екрани (раптом) дуже хворобливого на вигляд Тобі Магуайера у ролі гангстера, та (справді раптом) спуск у пекло Лос-Анджелеса – не дуже, здається, фільму потрібного, але ефектно задовольняючого всі потреби режисера закарбувати себе у якості неванільного режисера. Історія героя Бреда Пітта в цю нову еру, до речі, виглядає майже органічною, стриманою та добре прописаною, але з нею чи не найбільше видно, що якщо «Вавілон» не сприймати у досить вузькому сенсі, можна подумати, що Шазелл не знає, що робить та куди веде свій фільм.
Але логічніше припустити, що знає. Кінець-кінців, «Вавілон» дуже нагадує всі попередні фільми Шазелла, які були варіаціями однієї й тої самої історії: її герої щосили намагалися потрапити у вічність, утворюючи в своєму житті все більший вакуум, який був ціною величі, справжньої чи уявної. Тому у «Вавілоні» найбільш шазеллівський герой є саме Менні, оскільки герой Бреда Піта вже з початку фільму у вічності та просто переживає трагедію втрати популярності, а героїня Марго Роббі вже на початку фільму має вакуум замість життя – вона є концентрацією бунтівної героїні, яка є інверсією того, як поводяться «пристойні» жінки, щоправда, досить шаблонною та без прописаної історії, яка б могла дати краще її зрозуміти. Саме тому вона і є вакуум. Він може бути силою реагування у сценах фільму, але не створює власних конфліктів, тому що героїня Марго Роббі не має здатності змінитися.
Шазелл був завжди досить етично амбівалентний в своїх фільмах. Здається, його цікавив самий процес можливого оптичного обману, коли не совсім зрозуміло чи то герої видряпуються до вершин чи то їх затягує в чорну діру, залежно від того як на цей процес дивитися. Як і всі «якісні» режисери з індоктринованою відразою до форсованих меседжів, Шазелл завжди дуже гарно балансував між «чорною дірою» та «вершиною», створюючи конфлікти по ходу фільмів, але не вирішуючи їх так, щоб схиляти глядача в ту чи іншу сторону. Це те, що цінує «якісний» глядач, якому залишають ілюзію вибору та етичного плюралізму фільму, який точно так, як фільми цього режисера дає ухилятися від оцінок взагалі.
«Вавілон» не має того ідеального балансу. Тобто, він все одно є, й весь наступний абзац можна, за бажання, повернути в протилежний бік, втім «Вавілон» здається, перш за все, святкуванням того, що на екрані, а не поза ним – інфантильним фільмом, який хоче смакувати ті сильні почуття, що народжує кіно, та потім смакувати ще. Саме тому його перша година видається найбільш вдалою, тому що сама живиться цією ідеєю. Фільм Шазелла визнає ціну, що платять люди, що створювали кіно, він демонструє безжальну м’ясорубку, що перекручує живцем всіх учасників подій, але врешті-решт у вічність дивиться тільки те, що залишилося на плівці. Це вкрай дивно для фільму, який три години присвячує своїм героям, змушує їх страждати, для чогось демонструє нам їх складні історії життя, навіть вбиває декого з них, щоб звести значення їх історій до кількох метрів целулоїду. Це, напевно, нормальний фільм для режисера, який любить кіно, але видається ніби під кіно тут розуміються не люди, а величезна колісчата машина, дивлячись на яку ридають її гвинтики, які давно випали з неї – саме так “Вавілон” змушує на себе дивитися у фіналі. Але ці гвинтики точно знають, що сама машина в порядку, й їх місце зайняли нові. Ця стрічка здається твором, що прославляє Кіно яку б ціну за нього не заплатили, Кіно як самоціль, що завжди виправдовує засоби, і зрештою Кіно як все лайно, піт, кров та сльози, переплавлені в окрему магічну реальність, що сяє на глядачів з кінематографічних недеїв та дарує той трансформуюючий досвід, який ми хочемо переживати знову та знову. В фіналі цього фільму здається, що всі попередні три його години “Вавилону” взагалі не потрібні, оскільки, його вочевидь цікавить вічність, а не люди, що її кували. Й зрештою фільмом, після якого слово «сінефіл» здається заразною хворобою культури святкування та задоволення.
