Кетрін Біґелоу знову зробила це! Її кар’єра була і є шліфуванням історій людей у часовому цейтноті та під шаленим тиском, втім з часом її фільми все більше актуалізувалися та політизувалися, починаюся з Hurt Locker набувши багатьох тих рис, які продовжуються в і в сьогоденні її фільмів. “Будинок з динаміту” – кінець розвитку, і, власне, це логічно, адже це фільм про кінець – фінальний відрізок її режисерського забігу, в якому зустрілося все те найкраще, що вона вміла робити і раніше і що набула на шляху.
На цьому, напевно, фатить жартів. “Будинок з динаміту” належить до популярної національної американської розваги, що, зазвичай, відповідає на зовнішньополітичні кризи країни свого часу і перетворює на популярний продукт, що дає змогу насолодитися глядачам, глядачкам і людям всіх інших гендерних належностей картинами знищення світу. З широкого спектру фільмів, які про це розповідають, фільм Біґелоу є нащадком лінії, започаткованою “Доктором Стрейнджлавом” Стенлі Кубріка та “Збоєм системи безпеки” (Fail-Safe, 1964) Сідні Люмета і продовженої “Воєнними іграми” (WarGames, 1983) Джона Бедема. За часом виходи всіх цих фільмів легко побачити, що виходили вони в періоди загострення американо-радянських відносин. І це правда – у якості країн-антагоніста в них завжди виступало СРСР, що створювало просту двополярну систему. “Будинок з динаміту”, хоча і зберігає й навіть підносить на нові висоту звичайну для тих фільмів думку про те, що виграти в цю гру неможливо, претендує у дечому навіть на статус смарт-фільму. У його системі очевидний ворог відсутний – “хтось” запускає по території США на початку фільму міжконтинентальну балістичну ракету (вочевидь, з ядерним носієм), й навіть якщо вона не буде перехвачена у ході фільму, долетить і знищить значну частину американської популяції північноамериканського континента, кому відповідати в країни все одно знати не будуть. Отже, це фільм певною мірою екзистенціальний, в якому США, як країна, шляхом представлення того, як кризисні керівні органи реагують на ситуацію, дивиться на себе в дзеркало.
Наскільки це реалістична ситуація й чи ховається за нею спосіб представлення нової макрополітичної системи, в якій немає боків ідеологічного протистояння, а лише штовхання в черзі до ресурсів – я не знаю і навіть не хочу знати. Як і здається суцільно неважливим питання, яке виноситься чи не як концентрований висновок цього фільму про те, що США буцімто насправді не готове до подібного нападу. Це спекуляція, заснована на видумці, якою є фільм, скільки б його сценарист не опитував колишніх працівників Пентагону. Якщо б фільм пішов іншою сюжетною стежиною й США героїчно б відбило ракету, питання кому відповісти й чи відповісти взагалі все одно залишилося б актуальним – фільм просто драматизував ситуацію. Якраз відповісти США готове в будь-якій ситуації, але фільм наочно доводить ситуацію до максимального абсурду – червона кнопка опиняється в руках однієї людини (президента), найбільший вплив на рішення якої у мить його прийняття мають двоє інших людей, яких вона майже не знає. Це не погана готовність хорошої системи, – вона цілком адекватна навіть за умов всього того, що трапилось у фільмі. Це будинок, побудований з динаміту – сама його структура божевільна. Але тільки якщо прийняти за істину те, що повідомляє фільм про цю структуру.
За час фільму він не дає думати, оскільки його структура повторювальних секвенцій, його темп і його зарядженість на миттєві глядацькі рішення не дають часу на це. Втім, якщо не прикладати фільм до реальності, то що від нього залишиться? “Будинок з динаміту” очевидно провокує на питання свого відношення до реальності вже після перегляду. Попередженням про що він є? Яке це попередження має відношення до нас? Чи справді система є такою, як вона представлена? Чи є дійсний сенс дертися через чагарники численних скорочень та абревіатур, на які серйозно хворий цей фільм, прийнявши правила гри “Бдинку з динаміту”, та намагатися ґрунтовно розбиратися, що в ньому відбувається, хто всі ці люди й чи можна справді сховати запуск міжконтинентальної ракети так, щоб ніхто не помітив? Якщо на фільм Біґелоу не накладати свої уявлення, добре поінформовані чи ні, про те, як така ситуація могла розгортатися “насправді”, залишається фільм з досить цікавою будовою та наповненням.
“Будинок з динаміту” розповідає про одні й ті самі 20 хвилин польоту ракети 4 рази, однак, кожен раз обираючи іншу інституцію, яка має на реагувати на ситуацію, починаючи з нижчих рівнів безпосередніх виконавців та закінчуючи президентом. Нечисленний додатковий матеріал мусить олюднити персонажів, але, скоріш, змушений віддати данину платформі, яка дала на фільм гроші, щоб той виглядав мейнстримно, аніж дійсно шукає в більшості цих сцен щось для себе важливе. (Тобто не те щоб Біґелоу треба було змушувати, вона цілком мейнстримна режисерка). Саме розбиття не виглядає виправданим з точки зору інтриги та саспенсу: кожен епізод йде вже відомим шляхом і доходить до тієї самої, вже визначено у першому сегменті, точки. Є певна цікавість у тому, щоб розкривати окремі історії людей, які представлені учасниками відеоконференції на екрані Ситуативного кабінету Білого Дому, є певне нарощування ваги приреченості, яка веде до фінальної фрази, після якої кожен сегмент закінчується, але повторення все одно здається надлишковим. Це не сегментація, наприклад, “Зброї“, яка надає багато додаткових характеризація та мотивацій героєв, що згодом сплітуться разом.
У даному разі, сама надлишковість повторення “Будинку з динаміту”, який міг би бути фільмом на 50 хвилин, здається конгеніальною параноїдальності свого часу та місця, наче Біґелоу і компанія заворожено дивляться на годинник судного дня, секундна стрілка якого небезпечно наблизилася до опівночі. Але що це за час на годиннику? Фактично, “Будинок з динаміту” – це фільм про учня в школі, якому підклали на сидіння кнопку, й тепер він, з дупою, що ще болить, має прийняти важливе рішення – вбити просто всіх або почекати, але ж почекати буде значити, що він слабий. Але фільм Біґелоу забуває попередити, що наш герой – це бугай, який ображає всіх та забирає сніданки, й з чистою душею вивчає психологічну конституцію бугая, який у разі невизначеності кривдника приречений відповідати всім. Я вже писав вище, що кіно в США насолоджується подібними історіями, які кожен раз чомусь інтерпретуються як фільми-попередження. І хоча, повторюючи за самими американськими наративами, це могло часто зчитуватися як гуманістичні попередження для всього людства, все інше людство завжди було представлено у тих фільмах мапами й лише. Фільм Біґелоу дуже яскраво, задовго та ретельно демонструє про що ці фільми, нарешті прибираючи необхідність мужньо підтягувати труси до підборіддя перед конкурентом (іншим бугаєм) з сусіднього класу. Вони є фільмами-попередженнями для самих Штатів. “Будинок з динаміту” – перелякане 112-хвилинне волання того бідного бугая, який раптом усвідомлює визначеність своєї реакції, але усвідомлення природи свого героя немає, як не дивно, у самому фільмі, який, здається, чесно вірить в те, що цей хороший хлопчик пішов хибним шляхом, й тому лише наївно засвідчує те, що погано буде всій школі. Ми знаємо, пані Кетрін!
