Задовго до виходу цього абсолютно непотрібного приквелу до 56-річчя “Дитини Розмарі” було зрозуміло, що цей рік у горорах присвячено вагітностям. “Квартира 7а”, історія епізодичної персонажки оригінального фільму Полянського, виглядала до прем’єри чи не найбільш цікавою стрічкою з усіх, зважаючи ім’я режисерки. Після появи, на жаль, причину її появи я взагалі не можу для себе обґрунтувати – хіба що тим, що хтось в Paramount вирішив екранізувати історію кожної квартири Бемфорда, вигаданого мангетенського будинку, де оселилася зграя сатаністів похилого віку, що шляхом молитв своєму патрону знизу та підкладання під нього жінок для запліднення, намагаються сгенерувати сина диявола.
Тренд почався з неоковирного, але веселого “Проклята діва”, який в жодному разі не хоче саме таких визначень, але у його сценарних твістах є всі ознаки справді якісної експлуатації теми, що тягне концепт до розумних меж, а потім ще трохи. Власне, якраз надмірна серйозність, з якою цей фільм подає свої чудові й абсурдні ідеї, зрештою і перетворила цю стрічку на кітч. Потім з’ясувалося, що в “Проклятої діви” цього року є близнюк – це “Омен: Початок” (The First Omen) Аркаші Стівенсон. Майже в усьому іншому, крім ситуації з “чудесною” вагітністю, однак, фільм Стівенсон радикально відрізнявся від свого родича. Режисерка не побоялася ризикнути і створити пріквел до першого “Омена” Річарда Доннера, що мав свій вигляд, тон і теми. Це надзвичайно талановита, дуже впевнена і завершена робота. Нарешті було дивне надходження – “Зозуля” (Cuckoo) Тільмана Зінгера, який не цікавився пекучим бажанням диявола зробити нащадка і взагалі знаходився поза християнськими розбірками добра і зла.
Перші два фільми миттєво і мертво були закріплені до ситуації з абортами в США, де все більша кількість штатів хоче наздогнати у цьому відношенні щонайменше Польшу. Тобто, обидва фільми аж ніяк не “Ніколи, зрідка, іноді, завжди” Елізи Гіттман, принаймні за повсякденністю ситуацій, але теми аб’юзу й права жінки на своє тіло в обох має чіткі контури. Щодо “Зозулі” поле інтерпретацій значно ширше, й може щонайменше вирушити у бік екологічний (захист зникаючих видів терористичними методами і взагалі постгуманістичний дискурс) або соціальний (сурогатне материнство), й ніщо не заважає комбінувати обидва й додавати спеції за бажанням.
“Квартира 7-а” базується на фактично першому в світі горорі про вагітність, – фільмі, що затортурували вже інтерпретаціями, особливо з того його боку, який повністю викидав всю містику, а залишав домогосподарку, яка не має власних ресурсів, всюди залежна, всюди контрольована і не має власної суб’єктності. Чого ще можна чекати від його приквелу? Тим більше, що його історія у загальних рисах вже відома, як відомий і фінал. Тут абсолютно та сама ситуація, що й з приквелом до “Омена”, але фільм Стівенсон таки знаходить чим здивувати, й знаходить цікавий шлях до свого фіналу, який безшовно поєднується з початкому “Омена” 1976 року. “Квартира 7а”, історія Террі Джонофріо (Джулія Ґарнер) із “Дитини Розмарі”, теж відомо чим закінчиться, тому що її підсумок присутній у стрічці Полянського – вона закінчиться на асфальті перед будинком. Про які сюжетні таємниці щодо фіналу взагалі можна говорити, якщо цей фільм розміщує його прямо на постері? І навіть враховуючи аргумент, що більшість сучасних глядачів і глядачок просто не бачили фільм 55-річної давнини, все одно не фінал буде визначати цей фільм, а шлях до нього. Це пастка всіх приквелів як комерційного продукту – вони мають удавати, що всі більш-менш у курсі справи, навіть якщо це не так.
“Квартира 7а” не починається з представлення будинку, як його попередник, а має деяку передісторію. Майже як у “Кінг-Конга” Пітера Джексона, але коротшу в 5 разів. Це дуже поверхневе порівняння, але героїні обох приїхали в вінтажний Нью-Йорк з мрією підкорити Бродвей, прагнуть знайти роботу та не наїдаються хлібом (відповідно до норм своїх епох), а потім з’являється динаміка й Він. Фігури Його, щоправда, різні та зумовлені об’єктом горору. У “Квартирі 7а” Він – це і є жах, тому це значно менш приємна істота, ніж сексі-тварюка “Кінг-Конгу”, яка втілювала природу та демонструвала, що жах – це переважно люди.
Отже, всі подальші події цього фільму передбачають відмінні від “Кінг-Конгу” ходи, східці та злами. Особливо злами. Тутешня героїня є танцівницею, але вже на другій хвилині фільму наносить собі настільки якісну травму гомілковостопного суглобу під час виступу, що в якійсь реалістичній драмі її реабілітації та успішному поверненню на сцену було б присвячено весь фільм. Але не тут. Попри отакенний шрам та явну невідповідність вимогам до її професії, через хвилину екранного часу (та кілька місяців у часі фільму) вона намагається повернутися до роботи, але у кращому випадку її прослуховування закінчуються відмовами. У гіршому приниженнями, але саме вони, напевно, й роблять героїню готовою на інші способи переконання театрального продюсера, що відкрито знущався над нею під час одного з таких прослуховувань, та приводять до будинку, в якому він живе. Власне, це і є Бемфорд. Після того як Террі знудить чимось жовтим біля будинку, вона втратить свідомість та прокинеться вже у квартирі пари середнього віку Мінні та Рóмана.
Все це відбувається за 15 досить динамічних хвилин, після чого фільм отримує постійний якір – пара пропонує Террі безкоштовно зайняти пусту квартиру 7а, що належить їм – вони не хочуть орендної платні, тому що достатньо заможні і, як стверджують, люблять допомагати людям у халепі. Також вони знайомлять Террі з усім збіговиськом сатанистів, представленим їй як поважних членів суспільства (але ж ми то знаємо), та влаштовують й вечір з тим самим продюсером, що закінчується, як думає вона, просто наркотиком у коктейлі, зґвалтуванням і забезпеченим місцем у танцювальній трупі у новій постановці, але для глядачів повідомляється трохи більше. Десь за 40 хвилин “Квартира 7а” розбереться з основними задачами. Тері вже вагітна сином сатани, хоча цього не знає, вона отримує кар’єрні можливості, а одна з диявольських бабць також дарує їй чудодійну мазь з хріна, буряка та розмарину, яка виліковує їй всі проблеми з ногою. Хоча сценарно фільм здається сильно спрощеним і недопрацьованим, фільм достатньо підтримує темп, щоб завершити необхідну підготовку до основної частини фільму, й дарує декілька дуже візуально цікавих епізодів.
Але чи справді це підготовка до чогось? Скоріше, ні. “Квартира 7а” майже від початку не просто існує у всесвіті “Дитини Розмарі” – вона не ставить до цього всесвіту, що створений в соціальній системі 60-х, жодних питань. На додаток вона не може повторити сюжетну послідовність оригіналу з тими самими змфістовними обертонами, тому що створює іншу, ніж Розмарі, героїню. Террі, героїня Джулії Гарнер, не прив’язана до квартири так само, як героїня Мії Ферроу в оригіналі. Террі – водночас Розмарі та її чоловік, герой Джона Кассаветиса, який є актором. Тобто в “Квартирі 7а” вагітний – це Джон Кассаветіс, який ніби продовжує ходити на роботу та намагатися робити кар’єру. Це могла б бути цікава ідея. Про неї можна було б думати в категоріях того, в яких ситуаціях опиняються працюючі жінки, для яких вагітність може означати серйозну заваду у кар’єрі (наприклад), але “Квартира 7а” раптом вирішує, що їй нецікаво продовжувати цю думку, тому Джон Кассаветіс знову стає Мією Ферроу, й, звісно, така сценарна конвульсія виглядає непереконливо.
Раптове переривання ідеї, думки, лінії тут трапляється постійно, й “Квартира 7а” у всіх її рисах виглядає фільмом ніби написаним головним героєм ноланівського “Мементо”, що не має довгострокової пам’яті, айого сценарій – нагадувати дитячу гру з написання історії, коли кожен учасник пише своє речення на листку паперу, загортає частину з написаним, щоб його було не видно, та передає далі. У результаті зазвичай всі регочуть, але це ж ніби не той результат, якого прагне “Квартира 7а”. З фільму стирчать якісь шматки думок, що ніби й здаються об’ємними, але не мають продовження. Тут є цікава промова Романа про те, що мешканці будинку просто Інші для обивателів, й він сам був свідком як розлючений натовп намагався вбити його тата. Але його аргументація настільки не придатна для співчуття, що не дивно, що фільм якось соромиться цю думку продовжувати. У перші півгодини фільм має два виразних суб’єктивних епізоди (травми та ритуального зґвалтування), що значно відрізняються від решти фільму, але потім фільм не знаходить для них місця, що свідчить про їх декоративність.
Я вже не кажу про те, що цей фільм навіть не думає про те, наскільки умовні схеми кожен християнський горор відтворює. Дуже жаль, що він майже фактично не має ревізій, які б подивилися на тему демонів, сатани та інших пекельних мешканців без необхідності відтворювати одні й ті самі сумнівні риси, та слідувати одній й тій самій сюжетній траєкторії. Навіть фільми на кшталт “Омен: початок” або “Здобич для диявола”, кожен по-своєму, є пристосуванням до своїх часів, а не ревізією. Наприклад, фільми про демонічну вагітність ніколи не задаються питанням що в сатани має народитися син та ніхто інший, що свідчить, що сатаношанувальники, як і він сам, вочевидь, живуть в системі, так званої, агнатичної прімогенитури, тобто системі престолонаслідування, з якої виключені жінки. Що насправді дивно, тому що сатаністи, як ті, що мають перегортати хрест і взагалі все робити навпаки, не мають бути такими самими патріархальними, як вся решта добрих християн (ось, наприклад, сатаністи, які це чудово розуміють). Це завжди має бути не тільки син, але й ситуація з заплідненням жінки потойбічною істотою, що повторює схему “дева Марія-дух святий”, але не є її інверсією. Тобто це викликано самим характером християнства як певної системи думок і поглядів, що була зведена у будівлю величезного костела за останні майже дві тисячі років. Ця схема підтримує ідеї того, що жінка трактується лише як сосуд та поживне середовище для сім’я, але цьому протирічать і досвід людства і наука останніх століть. Навіть християнство, не кажучи вже злуки потойбічних та земних створінь у інших релігійних системах, вимудрувало нарешті цю схему “бог і людина водночас”, тобто принаймні залишило Марії якусь частку авторського права, так би мовити, на створення Ісуса, хоча і суто декоративну. У цьому відношенні навіть “Проклята діва” був більш ревізійним фільмом, оскільки нарешті поєднав християнство з генетикою.
Від “Квартири 7а” є враження переляканої, лабільної й дуже несамостійної роботи, яку було неочікувано побачити від Наталі Еріки Джеймс, в якої був дуже сильний дебют “Реліквія” (Relic, 2020). Його головне рішення – у кожній незрозумілій ситуації прикриватися роботою Полянського. Тут стільки рис, рисочок, об’єктів, натяків та простого копіювання фільму 68 року, що “Квартира 7а” не просто виглядає фанфіком, вона і є ним, тобто твором, який не може існувати поза оригінальною роботою, тому що передбачає його знання, й який, перш за все, має натискати на ту кнопку, що колись вже принесла задоволення. Стрічка Джеймс, до того ж, як і кожен фанфік, існує в парадигмі поєднання повторення з новизною та комбінування знайомих елементів у нових конфігураціях, але її переконфігурація знищує все, що надавало “Дитині Розмарі” підґрунтя для його параноїдальної атмосфери та інтерпретаційної місткості. Зрештою цей текст перетворився переважно на опис того, чого, на мою думку, звісно, у “Квартирі 7а” немає, й це не випадково. Мені здається, що найкращий текст про те, що у цьому фільмі є може написати тільки ChatGPT, автозгенерований текст від якого буде найкращою парою для цього автозгенерованого фільму.
