На дорозі біля маленького містечка поліція зустрічає військового ветерана, з яким поводиться вкрай несправедливо. Це початок “Першої крові”, фільму 1982 року, що породив фігуру Рембо, яка зрештою перетворився на один з символічних виразників зовнішньої політики рейганівської епохи – людину, що у сиквелах уособлювала пацифікаторську діяльність США деінде. Миротворчу в тому сенсі, що Рембо просто вбивав всіх. Від Джеймса Соньє було абсолютно нормальним чекати майже римейку, якщо вже він обрав для свого фільму саме такий початок. Натомість він робить як завжди – фільмує щось, що категоризувати трохи важче, ніж жанровий фільм за усталеним шаблоном. Я не знаю чи можна назвати цей фільм “Рембо демократа”, але це точно Рембо більш здорової людини у досить хворій країні. Соньє створює цілком оригінальний трилер, який варто назвати не кримінальним, а легальним. Не просто тому, що головний протагоніст і головний антагоніст дуже обережно взаємно балансують, щоб не зайти за межу закону далі, ніж супротивник, а й тому, що адресує до величезної і гострої легальної проблеми в цій країні.
Можна було б спробувати обійтися і без порівнянь з Рембо. Прибуття нової людини у місто – одна з класичних ситуацій вестерна, й фільм Соньє так само, як і вестерн розповідає не тільки індивідуальні історії зіткнень його героїв та антигероїв. Головна ставка в вестернах, так само, як і в “Ребел-Ридж” зрештою – це подальша доля самого міста. Яким його залишить такий тип протистояння – звільненим від корупції, перевищення влади, толерування аб’юзу або навпаки – навіть такі конкретні мікроісторії відчувалися як проєкція на суспільство та ті його вибори щодо того, яким воно має або хоче бути у подальшому. Обійтися, тому що “Перша кров” використав цю початкову ситуацію для іншої історії. В ній доля міста як локуса цивілізації чи принаймні мирного співіснування людей не мала таке вже велике значення. Рембо був ветераном В’єтнаму з ПТСР, шериф був самодуром. Після того як другий помив першого з брандспойту, Рембо увійшов у бойовий режим і втік в ліси, де потім його шукав увесь штат Вашингтон, щоб тільки в фіналі повернутися в місто – не стільки для вирішення долі і статусу того, скільки для свого фінального монологу. Отже, порівняння більше нагадує конвергенцію, зовнішню схожість за різної еволюції, але “Ребел-Ридж”, так само, як і в першому фільмі про Джона Рембо, повідомляє інформацію, що герой є суперекспертом з усіх видів озброєнь, який виживе на голому камені при -30 по Цельсію. Цю інформацію не можна просто ігнорувати. Вона не має сенсу, якщо фільм не актуалізує її – тобто не дасть пересвідчитися у її повній коректності на практиці. Для цього герой має використати весь спектр своїх можливостей, що передбачає, якщо коротко, м’ясорубку.
Втім, і вся ситуація для героя суттєво інша. Террі Річард (Аарон П’єр) теж зустрічається з поліцією біля невеликого містечка, але його навіть не затримують – затримують його гроші. Через непорозуміння, щоправда, спеціально створене поліцією, в нього конфіскують більш ніж 30 тисяч доларів готівкою, з якими він їхав у містечко внести заставу за свого брата, що був заарештований за зберігання наркотиків. Перша конфліктна ситуація вже демонструє, що герой – не Рембо. Він чудово володіє собою і зробить все для згасання конфлікту. Однак, прибувши у місто, він дізнається про те, що може й поверне свої гроші потім, але він має за них судитися, що обіцяє подальші витрати із незрозумілим результатом. У той же час гроші йому потрібні прямо зараз через дуже сенситивну ситуацію з його братом, якому не можна потрапляти у тюрму штату через його історію співпраці з поліцією у справі, де була залучена організована злочинність.
Окрім того, що Террі і сам не має схильності до агресивних реакцій, він знаходиться в ситуації, коли бути Рембо йому нічим і не допоможе. Те, що з ним відбувається, викликає почуття гострої несправедливості, однак йому дуже рано повідомляють про те, що дії поліції з конфіскації в нього грошей є насправді законними. Це дивовижно, але, як виявляється, подібна операція є законною майже в кожному штаті США і називається Civil Asset Forfeiture (конфіскація цивільного майна). Вона значить, що поліція може вилучити будь-яке майно або гроші через просту підозру в тому, що ті якось залучені до кримінальної активності, і водночас не висувати жодних звинувачень самій людині, в якої вони були вилучені. Ці гроші або майно повернути важко, і процес часто коштуватиме дорожче, ніж вартість вилученого. У більшості таких випадків вони залишаються у конфіскаторів, тобто у місцевої влади/поліції, які можуть використовувати ці ресурси для своїх потреб. За даними дослідження Institute for Justice, з 2000 року в населення було вилучено у такий спосіб майже 70 мільярдів доларів . Зрозуміло, що це, по-перше, величезний корупційний фактор, а по-друге, те, що перетворює поліцію у ворожу до населення інституцію, тому що такі можливості заохочують бачити в людях ресурс, а це прямо суперечить функції поліції.
Але нам повідомляють, що вступати з героєм в прямий фізичний конфлікт теж не буде мудрим вчинком з боку поліції. Тобто ніхто не має бути зацікавленим у сценарії “рембо”. Коли це стається, втім, “Ребел-Ридж” знаходиться майже в точці кипіння – у ситуації, коли здається, що ось-ось почнеться. Я пишу “ось-ось”, тому що до цього моменту є відчуття, що ти сам Джон Рембо і тебе поливають з брандспойту. Роль води виконує неймовірний потік інформації, що з шаленим натиском повідомляє у якому легальному полі знаходиться герой. Просто кажучи, ти слухаєш купу інформації юридичного характеру, але цей розмовний юридичний трилер ніяк не перейде до фізичної дії. А ти її очікуєш через велику кількість інтертекстуальних факторів: через залучення вже позначених ситуацій, через інформацію, яку надає фільм й навіть через більш складні поєднання факторів на кшталт того, що це фільм Джеремі Соньє, в якому роль шефа поліції грає Дон Джонсон. Перший зробив ім’я на досить жорстких фільмах, на яких іноді навіть ставили тег “горор”, тому від появи Дона Джонсона в “Ребел-Ридж” починаєш очікувати насильства рівня фільмів Крейга Залера, в двох з яких Джонсон в ролі антагонистів. Деякі з таких очікувань явно є конструкціями, на які не можна покладатися насправді, але деякі є дуже розповсюдженими стереотипами, тому в ній можна будувати ланцюги на кшталт “фільм знає, що ми знаємо, що фільм знає…” до безкінечності. “Ребел-Ридж” ніби сам очікує від глядача очікування конкретних дій, але не виконує обіцянки – і це й є величезною часткою задоволення від цього фільму. Очікування використовується як інструмент для створення постійної напруги, яка майже ніколи не зникає у фільмі і зрідка розряджається. Це простий, цікавий і досить розповсюджений спосіб взаємодії з глядачами, але тут цей принцип розтягнуто на всю тривалість стрічки. “Ребел-Ридж” насичений постійними поворотами не туди з огляду на жанрові стандарти. Фільм дуже послідовно змушує героїв реагувати на обставини спочатку головним мозком, а тільки потім, якщо це необхідно, спинним, а з екрану постійно звучить слово “деескалація”.
Багато в чому модель “рембо” тут працює як сполучений сосуд з вестерновою моделлю – чим більше набуває сенсу друга, тим менше ти очікуєш на першу. Згодом друга починає серйозно переважати. Фільм вже з самого початку мав соціальний сенс, але сприймався як індивідуальна історія. Коли всередині фільму історія “герой проти шерифа” фактично закінчується і модель “рембо” залишається так і нереалізованою, “Ребел-Ридж” починається знову в іншому масштабі. Це знову “герой проти шерифа”, але кожна з сторін збирає союзників для фінальної перестрілки і не забуває про те, що, на відміну від Дикого Заходу, в сучасному США точки неповернення набагато ближче, ніж будь-коли. Ця обережність, поміркованість і розрахунок – дуже важлива частина фільму. Вона водночас сприймається як адаптація жанрових тропів до сучасності і коментар до них (такі речі як велосипед у якості замінника коня або нелетальна зброя – це дуже дотепно, тому що такі деталі характеризують епоху і героїв у конкретний спосіб) і надає всім ситуаціям куди більшої реалістичності, тому що персонажі діють наче так, що в них попереду ціле життя після закінчення цього фільму, яке вони хочуть провести не за ґратами. Тому, наприклад, для цього потрібно мати докази своїх дій зараз. Це все одно, звісно, дуже умовна реалістичність, але Соньє-режисер, здається, сам чудово знає слабкі точки свого ж сценарію і вдало від них відволікає.
Цей штрих змушує більш обережно думати про фінал і про те, що буде після нього (навіть поза тим фактом, що з сиквелу цього фільму можна зробити захоплюючу судову драму). Останній акт “Ребел Риджу” переважно насичений дією, й, на відміну від іншого фільму, не надає екстенсивних пояснень. Це могло б значити, що дія буцімто говорить сама за себе, а фінальний кадр залишає глядачів в очікуваній і зрозумілій точці. Однак, цей фільм вже привчив, що його герої прораховують свої дії, а отже роблять проєкції майбутнього, тому у фіналі “йому “хочеться симетрично відповісти і поглянути на цей конкретний фінал з більш узагальненої позиції. Місто, в якому відбуваються події, не є мікрокосмом, що розповідає про загальні уявлення по добро і зло, та, базуючись на яких, ми вже самі робимо проєкцію майбутнього і, в залежності від фіналу, задоволено лягаємо спати або стурбовано міркуємо як так могло статися. Фінал існує в матриці існуючої легальної системи міста, де відбувається дія, штату і самої країни. Вона не змінилася. Знов-таки, якщо його розуміти як жанровий фільм, це може значити лише те, що герой має і надалі пересуватися з містечка до містечка в уявних чи реальних сиквелах та наводити порядок в них поштучно. Це як Рассел Кроу буде розбиратися з демонами з пекла в кожній новій серії “Екзорцисту з Ватикану”, але проти самого пекла нічого зробити не зможе. Але ж те, що здається проблемою у першій частині фільму, у другій стає просто ознакою ще більш глобальних проблем, в центрі яких умови існування вже ком’юніті, цих маленьких містечок на півдні. І питання фіналу в тому рятує герой містечко або вбиває? Чи існує це містечко у якості ком’юніті в принципі? Може, “Ребел-Ридж” у свій звичний трохи субверсійний спосіб якраз і звертає на це увагу. Тому що якщо дивитися на те, що є у “Ребел-Ридж”, а не на те, чого там немає, то це політичний трилер, що хоча й спирається на багато суто кінематографічних тропів, не вигадує якусь окрему країну, а виходить з її конкретних ситуацій реальної, яку зображує не як ту, що має проблему, на яку треба звернути увагу і все буде добре, а як ланцюг, де одна ланка логічно чіпляє іншу. І сиквелами нічого не вирішиш.
