Цей аргентинський фільм, який вже можна назвати подією в горорі 2023 року, не зовсім впав з неба. Його режисер, Деміен Рунья звернув на себе увагу шість років тому “Нажаханими” (Aterrados, 2017), який виглядав дивним коктейлем з елементів, що в американському горорі в більшості випадків разом не зустрічаються. Новий його фільм, цьогорічний переможець одного з головних жанрових фестивалів світу в Сіджесі (Сіджасі), власне, є таким самим незвичайним міксом інгредієнтів, що зазвичай зберігаються в різних субжанрових шухлядках. Однак, це лише один спосіб дивитися на нього.
Про аргентинський горор, напевно, в мене немає кваліфікації говорити, але нанести якісь штрихи спробувати можна. Хоча він не мав такої великої історії як, наприклад, мексиканський, горор в Аргентині існував, в 1960-1970-і знаходячись в парадигмі готичного іспанського/латиноамериканського горору, а десь наприкінці 1980-х почав відчувати звабливий вплив вже глобалізованого і американського горору. Здається, що років 15-20 тому кількість горорів в Аргентині, по-перше, серйозно збільшилася, а, по-друге, цей жанр повністю з’їла жага гомогенізації. Якщо виключити стрічки Руньї, найбільш відомі фільми останнього часу з цієї країни є просто неоковирними спробами повторити те, що вже було знято тисячу разів. Якщо пригадати два з них, то “Вірус-32” (Virus-32, 2022) є пост-денібойловським зомбі-фільмом, з великою (і єдиною на весь фільм) ідеєю того, що перетворення людини на скажену потвору відбувається за 32 секунди, а “Забуті” (Los Olvidados) — це малобюджетний “В пагорбів є очі” з браком фантазії, перепущений через м’ясорубку Нового французького екстриму. Можливо, саме тому ці два фільми і є найбільш відомими представниками горору Аргентини останніх років, тому що вони демонструють те, що легко може розпізнати і означити міжнародна жанрова аудиторія.
З іншого, є Рунья, фільми якого сприймаються свіжими і оригінальними. І саме вони є найбільш відомими аргентинськими горорами останніх років. Чи це значить, що глобальний попит бажає щось нове та незнайоме? Навряд чи. Напевно, в тому і справа, що фільми Руньї видаються свіжими варіаціями всередині знайомої матриці. В “Коли зло ховається” легко знайти настрій з фільмів про глобальні апокаліптичні епідемії, елементи фільмів про прихід антихриста, риси подорожніх фільмів, герої яких борються зі потойбічним або ні злом, і краплі фільмів про одержимість на розпечених скелях зомбі-фільмів. Однак, в жодному з цих слотів фільм не знаходиться. І те що, він викликає так багато асоціацій, найскоріше свідчить про те, що цей фільм безперечно зроблений із знанням історії жанру, а режисер (це не таємниця) є великим шанувальником і знавцем горору,
Тому спочатку він і сприймається через знайомі патерни. Ба більше, стиль Руньї і підхід до показу жахливого дуже допомагає тому, щоб дивитися на “Коли зло ховається” як саме на те свіже поєднання знайомих елементів. Режисер є адептом практичних спецефектів, латексу, ляльок і натуральноїі, так би мовити, фейкової крові не CGI. Це одразу додає балів від більшості сучасних жанрових глядачів, тому що розміщує режисера в певній ніші вартових старого доброго горору, які досі воліють робити ефекти руками і на камеру, а не додавати їх після. Причому Рунья є дуже талановитим якраз в створенні вражаючих образів і ефектних сцен з ними, що, разом з високою планкою брутальності, жахає досить переконливо й робить його фільми привабливими для жанрової аудиторії. Й, можна припустити, режисер навіть думає цими патернами. Побачити елементи з конкретних фільмів, які Рунья називає джерелами натхнення, тут цілком можна — це “Зловісні мерці” (Evil Dead) Сема Реймі, “Дорога” (The Road, 2009) Джона Гілкоута і “Крик або “Виття” (Gokseong/Wailing,2016) На Хон Джина.
Але для одних створювати, а для інших бачити фільм тільки як той, що буде здатний здивувати рандомного глядача в Австралії новою варіацією вже знайомого десь, є не надто цікавою вправою. В стрічці Руньї є динаміка між, так би мовити, національним і глобальним. Він дійсно схожий на суміш елементів різних типів фільмів, але в нього є і щось на зразок ґрунтових вод, певної ідеї і настрою, які протікають під всім фільмом, даруючи йому цілісність.
В “Коли зло ховається” є один ефектний прийом, який одразу підвищує увагу до нього. Ми потрапляємо в глуху аргентинську провінцію сьогодення, але з такими ознаками, що їх не можна пояснити за рахунок, наприклад, малознайомої культури або дивних вірувань забобонних селян. Нам з готовністю демонструють, що це зовсім не забобони. Двоє братів Хайме і Педро одного разу вночі в своєму будинку чують постріли десо неподалік, й одразу здатні розпізнати, що це не полювання і не бракон’єр. Втім, перевіряти що сталося вони йдуть тільки зранку, і знаходять у лісосмузі неподалік нижню половину невідомої їм людини, набір дивних інструментів і досьє на їх сусідку. В сусідки вони знаходять її старшого сина і одразу знають що з ним. Він “гнилий” — людина, одержима демоном, але, на відміну від американської іконографії одержимостей, в “Зло, що ховається” одержимість є дуже фізіологічним процесом на кшталт вагітності. Вагітність демоном закінчується так само як і будь-яка – пологами. Одержимий народжує демона після чого вся ця місцевість стане зараженою і непридатною для життя.
Але ж багато жанрових фільмів якраз для того і розширюють реальність для того, щоб туди влізло надприродне. Те, що справді збиває з пантелику в “Коли зло ховається”, є інституціоналізацією і навіть бюрократизацією такої реальності. Про одержимих не тільки всі знають — це ситуація, на яку передбачена офіційна процедура. Сповіщенні про одержимих, поліція і мерія повинні надіслати спеціальну кваліфіковану людину, такого собі екзорциста. Врятувати одержиму людину не можна. Екзорцист має її вбити певним чином, не давши народитися демону. Але тут ситуація така, що місцева влада вже рік не реагує на одержимого, а того, хто нарешті мав прийти і позбутися небезпеки для всієї громади, хтось вбив. Саме його залишки брати і знаходять на початку фільму.
Отже, все йде не так з самого початку. Екзорциста вбито, влада демонструє байдужу бездіяльність, тому наші герої намагаються взяти ситуацію в свої руки, причому не фігурально — вивезти “гнилого” за декілька сотень кілометрів і кинути десь у байрак. Зробити чужою проблемою. Зрештою ця спроба виходить катастрофічно невдалою, що змушує наших братів кинути все і бігти якогомога далі, намагаючись врятувати себе і дітей одного з них, котрі живуть в передмісті неподалік з дружиною одного з них та її новим чоловіком. Так фільм перетворюється фактично на подорожній, й починає накопичувати масу тутешньої міфології, яка так само розповідає про трохи інший світ, ніж той в якому ми живемо. Виявляється, що існують сім правил поводження з “гнилими”, серед яких, наприклад, те, що їх не можна вбивати вогнепальною зброєю, бо так одержимість розповсюджується і на тих, хто в нього стріляв, але, здається, вже без всякої вагітності. Тут повно досить туманних натяків на історію і генеалогію цих одержимостей, яка нібито починається з великих міст, з яких почала розповсюджуватися, або про те, що “час церков вже закінчився” тощо. В якийсь момент ми знову повернемося і до екзорцистів і до їх дивовижних інструментів, які схожі на суміш навігаційних, астрономічних і геодезичних приладів старовини.
Однак, міфологія є недорозвинутою. Правила вижиання поруч з одержимими тут теж надаються не для демонстрації того як вони працюють в серії епізодів фільму. Дія деяких з них тут демонструється, але “Коли зло ховається” — зовсім не “Зомбіленд”, хоча й теж подорожній фільм. Все це створено не зовсім з прямою утилітарною функцією на кшталт ось вам правило, а ось застосування: насолоджуйтеся, дорогі глядачі(ки). Фільм хоче залишатися не дуже зрозумілим, але саме цим ущільнює атмосферу схибленості і приреченості. Першу частину цього фільму можна описати як процес поширення інфекції. Герої намагаються хаотично завадити неминучому кошмару і врятувати себе та інших. Це розповсюджена форма представлення апокаліптичних/зомбі/вірус фільмів, але в таких фільмах ми знаємо стільки ж, скільки герої фільму. До фатальних подій в світі героїв все було приблизно так, як в нас. В “Коли зло ховається” ні. Тут все з самого початку виглядає так ніби ми в фільмі про повільний апокаліпсис — процес, що почався десятиліття до подій фільму й тепер нарешті пришвидшується і починає дихати повними грудьми.
В одному з інтерв’ю Рунья говорив, що чи не першою ідеєю, навколо якої утворився цей фільм, була ситуація з пестицидами і взагалі з отруєністю землі аргентинській провінції — того наскільки ця ситуація нормалізована місцевими, які від цього хворіють і помирають, але нічого не змінюють в своєму житті. Це справді дуже допоміжна інформація, тому що встановити точні причини і наслідки подій в цьому фільмі не можна. Як стають одержимими? Як відбувається зараження від одного до іншого? Ідея того, що всі стоять на зараженій землі, на цьому загальному провіднику, не дуже здатна пояснити окремі події фільму, але чудово личить всьому фільмові, його настрою, його песимізму, його відчаю і, зрештою, його назві.
Ідея розмістити нас посередині певного наративу і поставити в невигідне становище тих, хто буде наздоганяти героїв в ступені поінформованості, цікаво римується із становищем головного героя, одного з братів (Педро). Через нього “Коли зло ховається” можна назвати майже переосмисленням назви фільму Фассбіндера “Страх з’їдає душу”, тому що страх за своїх дітей є головною його консистентною емоцією впродовж фільму. В нього немає терпіння, коли воно потрібне, страх постійно штовхає його на дурні вчинки, і зрештою хід подій цілком дозволяє припустити, що це не стільки той самий одержимий є джерелом всього подальшого зараження, а саме наш герой. Він і є пацієнт нуль, що розносить заразу через свою діяльність. Якщо дозволити собі ширші аналогії, то Педро — класичний герой давньогрецької трагедії, що намагається уникнути долі, роблячи саме те, що зрештою виявляється її виконанням. Це дуже очевидно в останній сцені цього фільму –- непомірно заяложеного образу, але чомусь саме тут досить доречного. І ми в такому самому безпомічному положенні. Ми ніколи не доженемо героїв в обізнаності, ми ніколи не зрозуміємо сповна того, що відбувається, тому що фільм не бажає нам сервувати відповіді.
До речі, обидва горори Рун’ї мають щось на кшталт комунальних інфекцій, трансльованих фільмами в модальності горору. В “Нажаханих” ми були ніби в знаомому наративі про будинок з привидами, але таких будинків був цілий кластер з трьох штук розташованих по сусідству. В фільмі навіть був натяк, що зараження відбулося через водопровод, тобто воду, що одразу надавало фільму певний соціальний вимір, майже нотки похмурої соціальної критики. В “Коли зло ховається” ці нотки очевидні навіть якщо не знати з якої ідеї почався цей фільм. Це майже хроніки вмирання провінції — одна з перших реакцій героїв на бездіяльність влади щодо одержимого прямо транспонована з соціального фільму. Вони кажуть: вони навмисно не реагують, щоб нашу землю потім можна було зкуповувати за безцінь. Звісно, ідея ніби абсурдна — якщо земля заражена, то вона заражена для всіх, як для традиційних фермерських родин, що нею володіють, так і для майбутніх володарів, ким би вони не були – китайською корпорацію по вирощуванню сої або французькою, яка засадить тут все ріпаком для виготовлення біопалива. В цій точці “Коли зло ховається” аж надто виходить за межі горор-наративу, але робить очевидним те, і що він не є просто фільмом, де дуже ефектно жують мізки, рубають сокирою по голові або створюють напружену атмосферу жаху, а й те, що “Коли зло ховається” драматизує цілком тривіальні і реальні страхи.