У вересні 1985 року контрабандист Ендрю Торнтон, пролітаючи над північною Джорджією, скинув з перевантаженого кокаїном літака наркотики і себе. Він загинув у результаті удару об землю, оскільки його парашут так і не розкрився. Кокаїн вижив. Його знайшов чорний ведмідь на ім’я Чарлі. Пакунки з кокаїном розкрилися при приземлені, й білий порошок вкрив землю, змусивши Чарлі згадати зиму та як він завжди любив підставляти язика під перші сніжинки. Розм’якши від ностальгійних почуттів, Чарлі лизнув цей дивний сніг, і вантаж прожитих років одразу звалився з його волохатих пліч.
Пройшов місяць. У родинному колі Чарлі став нервовим та підозрілим. Тепер він часто навідувався на сусідню гору, де проводив час у компанії ведмедиць та ведмедів з сумнівною репутацією та міг по декілька днів не повертатися додому. Ходили чутки, що ночами Чарлі знімав з себе піжамку та бігав лісами із страшним реготом, втім багато хто визнавав, що деталь щодо піжамки є заздрісною вигадкою головного пліткаря лісу – єнота Коліна. Але той страшний регіт чули всі.
Пройшов місяць. Кокаїн закінчився. Життя Чарлі через ведмежі порції наркотику, що підірвали його здоров’я, також підійшло кінця. Чарлі відійшов в інший світ серед рідних та близьких: дружини Беверлі, доньок Евелін та Маргарет, сина Теді та його найкращого друга бобра Бенедикта.
Якщо б в «Ведмеді під кайфом» ми побачили, не дай боже, таку історію, чи вистачило б совісті у авторів поставити на початку фільму титр «Засновано на реальних подіях»? Напевно що так, бо «Ведмідь під кайфом» має таке саме відношення до реальності, що й історія вище. Стрічка Елізабет Бенкс не базується на реальній історії, тому що не демонструє її. Однак, передумова «Ведмедя під кайфом» та історії ведмедя Чарлі одна та й сама, вона справді мала місце – викинутий з літака кокаїн знаходить ведмідь та з’їдає якусь його частину. В фільмі йому це настільки подобається, що спричиняє цілу низку актів агресії до всіх, кому не пощастило знаходитися поруч та мати при собі хоч мікроскопічну порцію чарівного порошку. Що сталося з реальною твариною безпосередньо після дегустації наркотику ми навіть не знаємо – його кістки та шкіру було знайдено через три місяці після акту злуки ведмедя з кокаїном. Скоріш за все, він просто помер. Але наш фільм так просто померти йому не дасть, бо попри низку абсурдно жорстоких та кривавих смертей в цій комедії, «Ведмідь під кайфом» це майже фільм про святість життя та материнства. Бо це не ведмідь, це ведмедиця.
Отже, ми в 1985 році. Це не дуже видно, бо «Ведмідь під кайфом» – один з тих фільмів, які не переймаються історичною достовірністю в одязі, реакціях, типових для епохи сталих виразах чи соціальних ролях. Тут навіть є чорний шериф із Теннессі, що само по собі не є не науковою фантастикою для 85 року, але треба зважати, що перший в історії чорний шериф деінде в штаті був обраний в 1979 році. У сусідній Джорджії, де відбуваються події з фільму, – в 1984. Це робить нашого шерифа ще дивиною, втім не тут. Фільм Бенкс належить до того штибу стрічок, де прибравши нові автівки з кадру вважають свою роботою для відтворення епохи зробленою. І ще забравши у всього каста смартфони, тим більше, що їх наявність би швидко та ефектно унеможливила весь фільм.
В цю реальність падає кокаїн, десь в один національних парків в північній Джорджії, й навколо нього починають збиратися наші герої. Бандити приїхали забрати свій кокаїн, поліцейський приїхав арештувати бандитів, дівчинка та хлопчик вирішили прогуляти школу та піти до тутешнього водоспаду, мама дівчинки вирушає на її пошуки, а робітники парку, місцева банда неповнолітніх (це умовність) ідіотів (це не умовність) та епізодичні персонажі будуть поставляти м’ясо для кривавих жартів фільму. Цікаво, що у фільмі жоден з цих героїв не є головним та не є, за великим рахунком, обов’язковим. Єдиним, кого прибрати тут не можна є сама ведмедиця. Іронічно, що сама ведмедиця є продуктом CGI, тому «Ведмідь під кайфом» у позакінематографічному сенсі є сеансом масової галюцинації всіх його героїв, приймали вони наркотик чи ні. Мабуть, саме тому ведмедиця, як справжня галюцинація, поводиться абсолютно непослідовно, ніби підлаштуючися під кожного з персонажів. Отже, справжній головний та цілком реальний герой та єдиний, якого виключити звідси не можна, є сам кокаїн.
Якщо дуже напружитися, то цей фільм таки можна розмістити в більш ширшому контексті еко-горорів, особливо розповсюджених в 70-х, коли через вплив людини та забруднення природи тварини, чий терпець увірвався, починали мститися людському роду, справедливо не розбираючи хто правий, а хто винуватий. Ведмеді також долучилися. Особливо можна згадати ведмедя-мутанта з «Пророцтва» (Prophecy, 1979) Джона Франкенхаймера періоду алкогольного деліріуму в кар’єрі цього режисера, та незабутній двобій Леслі Нільсена, коли він ще не став відомим коміком, із ведмедем у «Дні тварин» (Day of the Animals, 1977). «Ведмідь під кайфом» теж, в достатній мірі, про те, як люди платять за те, що впливають негативним чином на природний світ. Не треба кидати на голову ведмедям пакунки з кокаїном – всім буде гірше. Однак це якраз не реальна історія ведмедя, що знайшов кокаїн в 1985 році. Тоді стало гірше лише ведмедю. Нашій ж ведмедиці просто чудово! Ніякого поганого впливу. Тварина хрумкає пакунками з наркотиком як чіпсами, її ведмежа граються білим порошком, чхають в нього й стають від цього тільки жвавішими. В ранішніх фільмах теж не приділялося достатньо уваги тому чим саме антропогенний вплив погрожує самими тваринам. Більшість з них навіть не цікавилося тваринами. Тварини були знаряддям покарання людей. Такі фільми експлуатували почуття провини людей за те, що ті роблять зі світом. І вони були серйозними. Принаймні, якщо виключити з рівняння їх комічні властивості через загальну дешевість таких фільмів. «Ведмедя під кайфом» не цікавлять глобальні речі, і це що завгодно, але не серйозний фільм. Це стрічка про одиничний випадок без глобальних причин та глобальних наслідків. Це просто фільм як ведмедиця наїлася кокаїну, трохи здуріла та вбила декількох людей, але вони й самі непогано справлялися. Тут немає концепції. Якщо згадати як ми чудово виокремили головного героя фільму, кокаїн, то це абсолютно логічний підсумок. Яку саме концепцію слід очікувати в фільмі, де головний герой – кокаїн?
Втім, тут можна побачити фільм про материнство та навіть трохи про батьківство. Тут вже можна не напружуватися, оскільки це спробує зробити в фінальному акті сам фільм, де самотня матір дівчинки зустрічається із самотньою матір’ю ведмедиці, діти-люди та діти-звері присутні, а навколо чоловіки і деякі з них першосортні козли. Однак і тут є таке саме враження, що фільм спочатку був більше консистентним, але потім його покращили, щоб зробити жвавіше, веселіше та трохи під кокаїном. Внаслідок у фільмі в цілому немає симпатичних героїв, й тому ними тепер можна жертвувати у випадковий спосіб. Вірніше, всі фігури тут настільки пласкі, що створювати різницю між несимпатичними героями та тими, до яких відчувається хоч якась емпатія, глядачам треба самим – фільм не надто допомагає в цьому. Тому жарти тут створені за механікою зливу лайна в унітазі публічного туалету – ось ще одне пішло по трубам, а ось наступне. Власне, такий метод теж в свій спосіб працює на загальну картину, один жарт долучається до іншого, але ж у кінці ми отримуємо лише купу лайна. В «Ведмедя під кайфом» досить виразна атмосфера: він поєднує чутливість ситкому з закадровим сміхом (тут його, на жаль, немає) з його дуже умовним середовищем й з відповідною грою акторів та високий ступень натуралізму у ті моменти, коли ведмедиці конче необхідно когось роздерти. Таке іноді роблять в особливо горор-комедіях, тому що прийом розтягує середовище фільму, ніби роблячи страшне більш шокуючим чи жахливим, а смішне змушує істерично реготати. Але він зрідка працює, тому що спочатку треба мати що розтягувати, тобто мати це страшне та смішне. Й «Ведмідь під кайфом» типовий приклад створення естетичної надбудови над повітрям, покладання на шаблон у той час, коли таки треба було згадати, що зі словом «кіно» іноді асоціюється слово «творчість» та «уява». Треба визнати, що у даному випадку це було важко зробити, тому що в «Ведмеді під кайфом», здається, є лише одна послідовна риса. Це фільм про світ, що не має ані логіки, ані сенсу через те, що такими є люди, що його населяють, й всередині його, нібито, верхівка абсурду у вигляді ведмедиці, яка так само, як і інші, лише потурає своїм слабостям та забаганкам, але хоча б не забуває, що вона мати і бодай цим краще за інших. Але для створення фільмів про хаос та абсурд потрібна дисципліна, розуміння мети та багатство способів вираження. «Ведмідь під кайфом» зі своїм лексиконом в 30 слів лише створює враження, що абсурдом є він сам.
