“Субстанція” – це наче казка, що її розповідає Джек Ніколсон з “Сяйва” у тій стадії, коли він вже з сокирою. Абсолютно без нюансів, жодним чином не сучасна, й зафільмована з естетикою музичного кліпу з бюджетом 17,5 мільйонів американських доларів, нова стрічка Фаржа залишає далеко позаду свій дебют – у хронометражі, у гротескних тілесних перетвореннях та у кривавості. І звісно у несмаку. У порівнянні з “Субстанцією”, попередній середній палець етичній чутливості та поміркованості у канській програмі, “Титан” Джулії Дюкурно, виглядає фільмом Карла Теодора Дрейера. Зважаючи на те, втім, що обидві режисерки є випускницями La Fémis, є майже очевидним, що в їх шкільний курікулум були включені такі еталонні носії поганого смаку як Френк Гененлоттер або Брайян Южна. Це тішить. Далі "Субстанція / Substance (2024)"