“Одна битва за іншою” – перший тентпол в кар’єрі Пола Томаса Андерсона – надзвичайно стабільної машини по виготовленню шедеврів. ПТА майже не помиляється та майже не критикується. Його фільми майже ніколи не оминають оскарівських номінацій, зрідка окупаються і часто мають здатність дивувати тим, що режисер знову поміняв стиль, тему та час подій фільму. Він – класичний приклад режисера, існування якого в системі американської мейнстримної кіноіндустрії виправдовує саме існування тієї в очах якісної публіки. “Одна битва за іншою” – все той же ПТА з усіма необхідними складовими, але ця версія на стероідах.
Як завжди з Андерсоном, доволі важко сказати про що саме його фільм. Навіть коли він грав у класициста, не розбиваючи наратив та наділяючи фільми одним-двома героями, за яких дуже міцно тримався та представляв їх історії у прямій часовій послідовності від минулого до майбутнього, його фільми мали здатність бути щонайменше бітональними. З іншого боку, як дитя покоління смарт-режисерів (вираз Джеффрі Сконза) 1990-х років, він досі тримається за багато тих рис, які були спільними для цілої групи режисерів того часу. Це дефрагментація наративу, послаблення причинності подій та посилення випадковостей, моральний релятивізм та навіть нігілізм, іронія, постмодерне сприйняття світу, хоча самі всі ці твори зазвичай можна було назвати політизованими у тому сенсі, що вони свідомо пропускали своїх героїв через соціально та політично скеровані вибори. Те, що більшість цих режисерів виявилися вкрай стабільними, не спилися, не снюхалися та не скурвилися, незважаючи на те, що їх фільми не були присвячені Великим Ідеям, а навпаки – хибності сталих орієнтирів та правильності будь-яких ідей, теж можна вважати закономірним: на відміну від режисерів 1970-х, якими досить багато з смарт-режисерів захоплювалося, вони не мали змоги розчинити себе у великих прагненнях щось змінити, приєднавшись до революційних часів з усіма нарко- та алко-наслідками, а мали розраховувати на себе та свою дисципліну. Більш того, вони вже знали чого варта ця американська революція 1960-1970-х, тому що бачили її фінал.
Над “Однією битвою за іншою” теж висить хмара минулого, тому вибір його часу подій є вже самим по собі цікавим. Цей фільм є довільною екранізацією роману “Винокрай” Томаса Пінчона, який був опублікований 1990 року та охоплював період від другої половини 1960-х до середини 1980-х. Андерсон починає від точно не позначеного сьогодення й потім продовжує історію за 16 років від тих подій у майбутньому, де, за виразом однієї з героїнь, 16-річної на той час молодої жінки, “дуже мало що змінилося” (втім, у такому виборі є своя іронія – вона не прожила дорослою ці 16 років, як вона може охарактеризувати цей час?). У такому переносі можна бачити не просте нехтування чи потребу у використанні смартфонів, а заяву більш глобального штибу. Тим більше, що його головний герой Боб Фергюсон (Леонардо Ді Капріо) є ще однією версією руїни, втім симпатичної, на яку перетворилася революція 1960-х, якою був, наприклад, Джеф Лебовські – яка скурила останні мізки, але не стільки скурвилася, скільки розлінилася та розчинилася у внутрішній міграції, можливість якої сама система, проти якої колись він боровся, цілком це дозволяє. Діяльність Боба, щоправда, була куди більш радикальною, що впливає на всі події фільму, який також робить його вихователем дитини, що змушує його триматися докупи значно міцніше, ніж персонажа фільму Коенів, який хоч і завів дитину, але показово був позбавлений на неї впливати у майбутньому. Чи є цей перенос часу подій заявою саме про те, що “дуже мало що змінилося” як на суспільному, так і індивідуальному рівні? Мені здається, що порівняння особистих траєкторій режисерів покоління Нового Голлівуд та смарт-покоління 1990-х суттєво протирічить цьому – змінилося багато чого. І запропонована паралель не здається мені некоректною до фільму – не будемо ж ми дійсно вважати, що “Одна битва за іншою” є безпосереднім коментарем до реальності?
Для передмови до “Однієї битви за іншої”, напевно, важливий ще один твір, крім вже зазначених, оскільки він не просто дотичний до фільму Андерсона, а й прямо присвячений стосункам батьків-революціонерів, що переховуються за свої колишні вчинки, та їх дітей. Це “На пустому баку” (Running On Empty, 1988) Сіднея Люмета, який ще не належить до епохи морального розчарування та іронічного самозахисту гідності, але яскраво вже свідчить, як соціально вступає в дуже різкий конфлікт з індивідуальним/родинним. Він розповідає про американську родину з двома дітьми, яка вже більше десяти років переховується від держави, оскільки батьки за часів своєї революційної діяльності скалічили невинну людину. Тепер, коли один з їх синів виріс настільки, що може вирушати у свій власний шлях життям, перед родиною постає дилема, оскільки діти та цілісність родини і є тим, що дозволяє батькам рухатися далі, соціально інтегруватися в кожному новому місті, куди вони переїжджають, зберігати самоконтроль тощо. Тобто саме повна родинна ячейка, на відміну ситуації у “Одна битва за іншою”, є запорукою того, що батьки в порядку й продовжують боротьбу ( їх досі шукають – значить вони не здалися). Можна згадати й більш сучасні ітерації цього фільму на кшталт “Не залишай слідів” (Leave No Trace, 2018) Дебри Ґранік та особливо “Капітана Фантастік” (Captain Fantastic, 2016) Метта Росса, але мотив спротиву системі батьками в них або бліднішав або підмінявся на дещо інше, й залишав у спільному знаменнику тільки тему того, що рано чи пізно батьки мають дати своїм дітям піти своїм шляхом. Іронічне, хоча й вирішене у драматичній тональності, у фільмі Люмета є те, що герой Хоакіна Фенікса фактично повертається в ту ж систему, з якої втекли та з якою боролися його батьки.
“Одна битва за іншою” перемішує існуючі елементи у новій конфігурації, додає деякі нові, демонструє розлогу преамбулу за часів революційної юності героїв, але не виходить за полюси “Великого Лебовського” та “На пустому баку”. Члени ліворадикального угрупування Френч 75 Гетто Пет Калхун ака Боб Фергюсон (Леонардо Ді Капріо) та Перфідія Беверлі Гіллз (Теяна Тейлор), не відрізняючи у перші 20 хвилин фільму революційного завзяття із сексуальною збудженістю, породжують дитинча, з появи якого їх шляхи розходяться – Перфідія, як радикальна, революційна феміністична істота, не потерпить, щоб її життя залежало від викидів її організму, коли як Гетто Пет явно перетворюється на Боба Фергюсона та хоча нянчити немовля та мати “нормальну родину”. У системі є третій елемент – негнучкий, як добре ерегований прутень, стероїдний полковник Стівен Локджо (Шон Пенн), зіткнення якого з та сексуальне приниження якого Перфідією на початку фільму призводить до того, що правильний у всіх відношеннях військовий актуалізує в собі потяг до чорношкірих жінок, й відкриває внутрішню потребу бути, говорячи термінами БДСМ, низом. Це, у свою чергу, призводить до можливої зміни у попередньо написаному, але тільки можливої: хто саме є батьком дитинчати, яку заводять Перфідія та Пет/Боб точно невідомо, й ця інтрига зумовить багато подій у основній частині фільму. Хоча Андерсон робить пряму підказку стосовно того хто батько монтажною склейкою, ми не в класичному наративі, де монтаж є саме проводником причинно-наслідкового зв’язку, тому вірити їй не зобов’язані (вирішення, втім, розумне, оскільки відповідь на фактичному та символічному рівні є різною). У ці перші півгодини фільму може здатися, що фільм трохи кепкує з чоловіків, якими керують у їх діяльності точно не мізки, але це здається – з тієї миті, як Перфідію заарештовують після невдалого пограбування банку, вона точно так само виявляє готовність керуватися індивідуальним, аніж суспільним, здаючи своїх побратимів та побратимок у революційній діяльності. Втім, її прагнення до свободи протилежне прагненню володіння у чоловіків цього фільму, тому Перфідія, виконавши всі обов’язки по продукуванню інтриг та біологічного матеріалу для другої половини фільму, зникає з фільму назавжди та залишає розбиратися між собою суто чоловіків. З одним додаванням. Через 16 років той самий біологічний матеріал вже перетворився на повноцінну особу на ім’я Вілла. Вона мешкає з татом (Бобом) у містечку Бактан Кросс, штат Каліфорнія і майже повністю нагадує звичайну тинейджерку.
Втім, Стівен Локджо не спить. Можливо, він би не рушив би минуле, але його теперішнє змушує обернутися назад та пригадати де й коли він нарозприскував своє дорогоцінне сім’я білої людини. Роки тяжкої праці нарешті приносять свою винагороду – його запрошують до Клубу Різдвяних Мандрівників – супремацистської секти, яка складається з представників вищих щаблів американського істеблішменту та неформально керує приблизно всім у країні. І можлива наявність доньки змішаної раси для Локджо неможлива (фільм розумно відтягує точне пояснення мотивацій до певної миті у фільмі, тому це трохи спойлер), оскільки доведе його блідошкірим друзям, що він несправжній нацист. Це спричиняє весь подальший гармидер, в якому мати якісь усталені орієнтири заважає навіть топонімія. Тобто жіночий монастир ордена Хороброго Бобра (усі алюзії з використанням слова beaver явно присутні, тому Хороброго Бобрика), де вирощують канабіс, ще якось можна пережити, але не розташований біля пагорбів Чупакабри. Бенісіо Дель Торо у якості сенсея “Академії ніндзя” та з іменем Серджіо Сейнт Карлос – це суцільний анекдот. Коротш, той гармидер подій, та змішаність та відносність орієнтирів закладені навіть через визначення та найменування в “Одній битві за іншою”.
Така універсальність схвалення нового фільму Андерсона, мені здається, базується на двох основних елементах. Цей фільм продовжує існувати в постмодерній сенситивності, де належати до ідеології за духом і тілом – просто глупо, але все одно знаходить певний позитивний вихід з ситуації. Він висміює або драматизує надлишковий ідеологічний ригоризм, він демонструє, що нами врешті-решт все одно керують індивідуалістичні прагнення, але головне і перше те, що “Одна битва за іншою” переформатовує сутність родини і у дуже приємному для лібералізма дусі (всім керує вже не кров, а самоідентифікація). Тут фільм не унікальний – це вже заяложена риса американського кіно останніх років 30-ти. А друге в тому, що він також робить родину ланцюгом, через який суспільство може ще чіплятися за порятунок – а от це щось трішки більш оригінальне. Сама назва “Одна битва за іншою” говорить про це. Поле битви, й фільм це не ховає, а підкреслює постійно, – є кожне нове покоління. І те, що фільм Андерсона знаходить спосіб завершити на досить оптимістичній ноті, може, у тому числі, пояснювати чому фільм так гарно сприйнятий у США критикою, яка майже вся політично однакова, й якій прямо кажуть: ваші зусилля будуть виправдані, якщо вже в цього укурка вийшло щось пристойне. І те, що ПТА зробив це за 140+ мільйонів, розкішно зафільмував плеканим “автентичним” плівковим технічним методом до якого спрагла аудиторія, що звикла споживати якісний контент, робить “Одну битву за іншою” ультимативним дрім кам тру.
Втім, фільм, мені здається, дає деякий матеріал для вже не таких оптимістичних міркувань. Якщо ПТА переносить дію з оригінального у романі місця у сучасне та майбутнє, це можна розуміти як те, що поразка 60-70-х та поглинання її 1980-ми перетворюють її з унікальної низки подій на повторювальну секвенцію. З цієї точки зору, кожне нове покоління, виграна за нього битва чи ні та ким, так само просре свою революцію, тому що фільм позначає несумісність між проголошуваними та справжніми мотивами героїв та героїнь фільму. Повна сумісність, між іншим, присутня тільки в цьому клубі Санта Клауса, й розташування його у верхівці істеблішменту теж може бути красномовним. Отже, більшість героїв фільму, хоч як симпатичні, не просто телепні, а й приречені телепні, тому що ними керує не життєва необхідність. Друга реальна сила, крім Різдвяного клубу у цьому фільмі, втім, є. Її уособлює герой Бенісіо Дель Торо. Хоча герой Ді Капріо для нього значно ближчий аж до того, що він витрачає багато зусиль на його порятунок та транспортацію, він же й характеризується героєм Бенісіо як “сміття” – сцена з поліцейським достатньо наголошує на цій характеризації, змушуючи Серхіо Сейнт Карлоса запевнити нас (а не поліцейських звісно) у тому, що він вважає саме так. Сам Карлос та мексиканська община, якою він є лідером, не є носіями ідеології у вузькому сенсі саме ідеології. Він є прибічником філософії таргана, але таке означення не має на меті образити, а тільки позначити, що її наслідком є живучість. Його сила в тому, що відступати нікуди, й на кону питання виживання. Його ідеологія знаходиться у повній гармонії з потребами тіла та розуму, й ще підживлюється практиками контролю над собою світової культури (саме тому доджо). Можливо, саме тому його, як членів і Різдвяного клубу, не ставлять перед вибором, який унаочнює протиріччя між діями та переконаннями, тому що між ними немає протиріч. Можливо, саме тому всіх інших героїв бовтає у світі, який здається позбавлених нормальних причин та наслідків, орієнтирів та цінностей, наче жучка в банці в руках дитини. Ними награються та відпустять. Або їх вб’ють. Або посадять на голку для колекції в гербарію. Однак, все, що вони сприймають як свої великі битви – просто биття об стінки банки, існування якої та існування них самих в якій вони навіть не усвідомлюють.
