Цей канадський слешер у стилі вансентівського “Джеррі”, що в свою чергу інспірований безкінечними ходіннями персонажів у фільмах Бели Тара – неймовірно приємний сюрприз у якості приводу для величезної розмови про стилі, жанри, конвенції і як всі ми дивимося кіно. З початку 1990-х років вийшло багато фільмів, що є надбудовами над слешером. Так багато, що навіть вдалих було забагато. Постмодернистські, метамодернистські, ревізії – як їх не клич, всі були наслідком критичного осмислення цього субжанру тим і споживалися переважно тими, хто жанр любить. Хоча фільм Кріса Неша застосовує достатньо свіжу схему слешера з точки зору вбивці, його тільки частково можна назвати фан-сервісом. Його комплект гаків, ножів, тельбухів і дуже графічних вбивств на місці, але естетичні стратегії фільму роблять перегляд незручним з точки зору очікуваних жанрових конвенцій і можуть навіть спантеличувати. Далі "In a Violent Nature (2024)"
Фільм Джейн Шенбран – це рідкісне явище у сучасному горорі. Це розумний фільм, який ще й до того пропонує щось нове. Причому розумний треба розуміти не як “смарт” приставку до побутової техніки та інших продуктів, навіть культурних, яка зазвичай позначає здатність продукту запопадливо зазирати в очі користувачам та попереджати їх бажання. “Я бачив мерехтіння екрану” не є фільмом, який відштовхується від нашого прагнення до новизни і втоми від конвенцій. Стрічка Шенбран безперечно знає про них, і іноді є кваліфікованою пальпацією глядацьких меж жанру, але не вони зумовлюють її структуру і сутність. Це надзвичайний у багатьох сенсах фільм безперечно визначає квір-досвід, але фільм робить все, щоб прямо про нього не розповідати. На додачу, це один з небагатьох горорів, разом з “Пустою людиною” (Empty Man, 2020), що має сказати щось оригінальне на базі світу кріпіпасти, і, можливо, є першим фільмом, що перетоплює його на складну арт-форму, яка є більшою за суми його складових. Далі "Я бачив мерехтіння екрану / I Saw the TV Glow (2024)"
Кому б як не Джорджу Міллеру з його схибленою фільмографією, де разом з дизель-панковим божевіллям і ультранасильством є фільми про наймиліше порося на світі і пінгвіна, що танцює степ, довести істиність парадоксу, що в одну ту саму річку увійти водночас можливо і ні. Вода, звісно, зміниться. Міллер ребутнув франшизу 9 років тому, причому так, що кілька оскарівських лауреатів привселюдно всралися (як Содерберг), причому і не ховали цього, тому що коли це від захвату, то не соромно будь-кому. Ефекту новизни від того Макса так само ніколи не повторити, як і не увійти у ту саму воду річки. Але Міллер робить це ще раз. Русло річки все там, й назва її, як і раніше, “Шалений Макс”. За звичайною мірою, “Фуріоза” все одно є скаженим собакою сучасного екшена, хоча це спокійніше і більш виважене кіно, тому що його тепер визначає не дорога, а пункти призначення, яких Міллер фактично уникав у першому фільмі. Втім, він продовжується живитися тими самими темами і ідеями, і є логічним продовженням франшизи, в якій парадоксів значно більше, ніж це здається на перший погляд. Далі "Фуріоза: Шалений Макс. Сага / Furiosa: A Mad Max Saga (2024)"
Один з найцікавіших горорів цього року, “Ексгумація” стартував в одному з найменш вірогідних для цього місць – в берлінському “Форумі”, де зазвичай не варто очікувати настільки мейнстримних фільмів з таким великим комерційним потенціалом. Те, що “Ексгумація” став у Південній Кореї гучним блокбастером, втім, здається аж ніяк не дивним. Це шалено цікавий, дуже мейнстримний фільм від режисера і сценариста, що добре почувається якраз в тій оккультно-релігійно-шаманській царині, в який й стрічка існує. Її головний трюк цілком належить розважальному кіно, але тепер вже адресує до теми, що саме в мейнстримних фільмах у такому явному вигляді існує нечасто. Його герої займаються розкопуванням могил на вимогу родичів – часто, щоб переконатися, що їх предки в спіритуальному порядку та не страждають у потойбічному світі, а значить не будуть загрожувати своїм рідним. Але зрештою через цілком конкретні розкопки наші герої викопують не родинну історію, а національну травму. Далі "Ексгумація / Exhuma / Pamyo (2024)"
Другий фільм Роуз Ґласс вийшов дивнішим за перший. І це навіть не враховуючи параду лякаючих зачісок, особливо того казна-що, що сконструйоване на голові персонажа Еда Гарріса – все-таки події фільму відбуваються у 1980-і роки десь у глибоких американських нетрях, на що варто зважати. Певний тематичний зв’язок між її фільмами також є. Після “Святої Мод” у фокусі “Любові, брехні та кровопролитті” знову нав’язливі стани і обсесії, які нічим гарним для персонажів закінчитися не можуть. Як моральні історії застереження обидві стрічки, однак, не працюють. І дійсно, якщо ці стани такі погані і деструктивні, б куди простіше було зняти фільм про дідуся, що буде тихо тихо насолоджуватися сонячною погодою, сидячи на лавочці, і щасливо подзьобувати весь фільм галетну печивку. Але ж хто ж це буде дивитися. Як багато інших режисерів і режисерок садистського штибу, Роуз Ґласс, вочевидь, полюбляє дати своїм героям цілий оберемок обсесій, створити їм через це купу проблем і потім трохи помучити. Або навіть не трохи. Вони все одно лише персонажі. До того ж, здається, вона знає для чого. Далі "Любов, брехня та кровопролиття / Love Lies Bleeding (2024)"
В трендах знову горор від австралійських братів, але на відміну від “Говори до мене”, “Вечірнє шоу з дияволом” не є дебютом від ютуберів, а третьою стрічкою режисерів, сценаристів, а в даному випадку і монтажерів, Кемерона і Коліна Кейрнзів, які в цьому бізнесі досить давно. Втім, це точно перший їх фільм, з яким вони виграли джек-пот. “Вечірнє шоу з дияволом” видає себе за майстер-плівку одного з найвідоміших вечірніх ток-шоу в альтернативній історії США – гелловинського випуску 1977 року “Нічних сов” на каналі UBC, що транслювався наживо. Шоу, на якому у відчайдушній спробі повернути високі рейтинги своїй програмі гост Джек Делрой (Девід Дастмалчян) вирішив запропонувати глядачеві трохи більше, ніж той звик зазвичай споживати перед сном і телевізором. І таки запропонував. Далі "Вечірнє шоу з дияволом / Late Night With the Devil (2023)"
Напевно, це найсмішніший християнський горор останніх років. Він має свіжу для кіно, нахабну і абсурдну ідею, але поводиться з нею як найманий вбивця з альцгемером, то забуваючи хто його жертва, то що треба з нею робити, тому, крім рідкісних миттєвостей повернення пам’яті і надійного понятійного апарату, займається бозна чим. Фільм Майка Могана з Сідні Свіні в головній ролі розповідає про американську чорницю в італійському монастирю/госпісу, яка дізнається, що є вагітною, будучи переконаною, що є незайманою. І це гарна ідея. Більш того, це лише половина ідеї цього фільму, бо зрештою глядачам треба роз’яснити чи це сталося, як це сталося і чому це сталося. Пояснення, на відміну від всього іншого у фільмі, не розчаровує. Далі "Проклята діва / Immaculate (2024)"