Задовго до виходу цього абсолютно непотрібного приквелу до 56-річчя “Дитини Розмарі” було зрозуміло, що цей рік у горорах присвячено вагітностям. “Квартира 7а”, історія епізодичної персонажки оригінального фільму Полянського, виглядала до прем’єри чи не найбільш цікавою стрічкою з усіх, зважаючи ім’я режисерки. Після появи, на жаль, причину її появи я взагалі не можу для себе обґрунтувати – хіба що тим, що хтось в Paramount вирішив екранізувати історію кожної квартири Бемфорда, вигаданого мангетенського будинку, де оселилася зграя сатаністів похилого віку, що шляхом молитв своєму патрону знизу та підкладання під нього жінок для запліднення, намагаються сгенерувати сина диявола. Далі "Квартира 7А / Apartment 7A (2024)"
На дорозі біля маленького містечка поліція зустрічає військового ветерана, з яким поводиться вкрай несправедливо. Це початок “Першої крові”, фільму 1982 року, що породив фігуру Рембо, яка зрештою перетворився на один з… Далі "Ребел-Ридж / Rebel Ridge (2024)"
Існує думка, що гарний фільм спойлером не зіпсуєш, оскільки сама культура спойлера прирівнює фільм до його фабули, а той самий гарний фільм нею не вичерпується. Щоб зіпсувати або ні “Довгоніг” Оза… Далі "Довгоніг / Longlegs (2024)"
До виходу “Лазні диявола” було досить легко охарактеризувати те, що до цього зробили Вероніка Франц і Северин Фіала. Обидва їх попередні фільми розповідали про дорослу жінку і двох її дітей, кровних або названих, у замкненому просторі впродовж певного часу, якого потребувало докладна демонстрація психологічних і фізичних знущань однієї сторони над іншою, які завершувалися смертю. В першому діти вбивали маму, у другому у цю гру були залучені обидва боки. Не завжди надійна оповідь велася з точки зору дорослої жінки, фільми показово розміщували себе поза соціальним виміром, а психологічний трактували з тією передумовою, що потяг до насильства, в принципі неминучий, а все інше вторинне. У третьому своєму фільмі пара продемонструвала чи може вона зафільмувати щось сутнісно інше. Ні, не може. Далі "Лазня диявола / Des Teufels Bad (2024)"
Повернувшись у повний ігровий метр через 7 років тиші, Джефф Ніколз вирішив, що цьому світові не вистачає справжнього крутого байкерського фільму, якісної стрічки про золоту добу мотоциклів і байкерів, з сюжетною логікою за словами Ісуса з рок-опери Вебера-Райса: it was good but now it’s gone. Якщо подивитися з іншого боку, то Джефф Ніколз екранізував книжку з кавового столику, фото-бук Дені Лайона, який у середині 60-з провів чотири роки з найстарішим мотоклубом США Outlaws Motorcycle Club з Чікаго, яка після свого видання надихала і збагачувала картинами “справжнього життя” цілі покоління очікуючих на зустріч із своїм продюсером, адвокатом, зубним лікарем чи дизайнером шпалер. У будь-якому разі, щоправда, “Байкери” вийшли збіркою анекдотів, з ногами міцно вцементованими в тазик американських культурних фантазій. Далі "Байкери / Bikeriders (2023)"
Цей канадський слешер у стилі вансентівського “Джеррі”, що в свою чергу інспірований безкінечними ходіннями персонажів у фільмах Бели Тара – неймовірно приємний сюрприз у якості приводу для величезної розмови про стилі, жанри, конвенції і як всі ми дивимося кіно. З початку 1990-х років вийшло багато фільмів, що є надбудовами над слешером. Так багато, що навіть вдалих було забагато. Постмодернистські, метамодернистські, ревізії – як їх не клич, всі були наслідком критичного осмислення цього субжанру тим і споживалися переважно тими, хто жанр любить. Хоча фільм Кріса Неша застосовує достатньо свіжу схему слешера з точки зору вбивці, його тільки частково можна назвати фан-сервісом. Його комплект гаків, ножів, тельбухів і дуже графічних вбивств на місці, але естетичні стратегії фільму роблять перегляд незручним з точки зору очікуваних жанрових конвенцій і можуть навіть спантеличувати. Далі "In a Violent Nature (2024)"
Фільм Джейн Шенбран – це рідкісне явище у сучасному горорі. Це розумний фільм, який ще й до того пропонує щось нове. Причому розумний треба розуміти не як “смарт” приставку до побутової техніки та інших продуктів, навіть культурних, яка зазвичай позначає здатність продукту запопадливо зазирати в очі користувачам та попереджати їх бажання. “Я бачив мерехтіння екрану” не є фільмом, який відштовхується від нашого прагнення до новизни і втоми від конвенцій. Стрічка Шенбран безперечно знає про них, і іноді є кваліфікованою пальпацією глядацьких меж жанру, але не вони зумовлюють її структуру і сутність. Це надзвичайний у багатьох сенсах фільм безперечно визначає квір-досвід, але фільм робить все, щоб прямо про нього не розповідати. На додачу, це один з небагатьох горорів, разом з “Пустою людиною” (Empty Man, 2020), що має сказати щось оригінальне на базі світу кріпіпасти, і, можливо, є першим фільмом, що перетоплює його на складну арт-форму, яка є більшою за суми його складових. Далі "Я бачив мерехтіння екрану / I Saw the TV Glow (2024)"