Молодий, енергійний румунський іммігрант на ім’я Дракула вирушає в Англію, де сподівається стати повноправним членом тамтешнього суспільства і користуватися усіма привілеями чоловіків вікторіанської епохи. Але на борту корабля його бачать як чужака — його бояться та зневажають через його погану англійську, яку він чесно намагається вчити, але ж вона складна! Команда відбирає в нього бутерброди, що він наробив собі в дорогу, й усіляко над ним знущається. Дракула не такий як всі, й це тільки посилює до нього ворожість інших. Його тримають в трюмі та не дають виходити вдень на палубу. Ненависть інших згодом переходить від слів та плювків до дій, і Дракула має довести своє право на життя та майбутнє щастя.
На жаль, це не опис фільму “Остання подорож “Деметри” (насправді “Деметра”, але українська прокатна назва влаштувала судну транс-перехід) Андре Орведаля. Натомість, це знову екранізація “Дракули”, втім не всього роману, а лише його сегменту, який розповідає про подорож графа Дракули з Румунії назустріч його пригодам в Англії, які для вампіра закінчаться не найкращим чином. Причина такого шинкування, напевно, не тільки в тому, що популярне кіно дійшло вже такої стадії ідейного спустошення, що бере базові для жанрів твори та нарізає тонкими скибками. Треба визнати, що епізод з подорожжю Дракули є прекрасним матеріалом для фільму хоч і справді не оригінального, але ідеального для демонстрації всіх навичок в створенні атмосфери жаху і з яким можна робити що завгодно через те, епізод роману таки залишає простір для фантазування.
“Дракула” написаний як роман в листах, отже розповідь в ньому ведеться з багатьох точок зору. Епізод подорожі графа-вампіра в романі поданий через бортовий щоденник капітана судна “Деметри”, що перевозить з Варни, що в Болгарії, до Англії срібний пісок і вантаж ящиків з землею, в одному з яких, власне, й подорожує Дракула, періодично виходячи на повітря попити свіжої крові. Цей невеликий епізод роману побудований на кшталт, скоріш, історій про привидів. Сам автор щоденника не бачить таємничу фігуру аж до фінальної частини подорожі. Він лише передає як атмосфера на кораблі стає все більш похмурою та напруженою, а команда — переляканою. Люди, тим не менш, на кораблі постійно зникають.
Сам епізод з подорожжю є дещо дивним епізодом в Стокера, де Дракула не дуже схожий на себе з інших частин роману. В інших частинах роману Дракула розмовляє, іронизує, цікавиться іншими культурами й є цілком аристократичною особою. На кораблі він ніби демонструє свою істину натуру, так би мовити, нагадуючи туриста з першого світу коли той виїжджає за межі “цивілізованого світу”. Наприклад, навіщо він винищує весь екіпаж корабля, хоча такі дії небезпечні для нього самого, ставлячи під загрозу всю його подорож? Тому в екранізаціях всього роману цей епізод якщо й використовувався, то виглядав перепочинком — для Дракули щоб поводитися як нерозумна істота та лякати глядача, а для фільму щоб показати щось, що відрізняється від інших частин фільму. У якості двох типових прикладів можна згадати неофіційну екранізацію роману Стокера Фрідріхом Мурнау в 1922 році, який подарував історії кіно один з найбільш відомих кадрів з цього фільму і “Дракулу” Джона Бедема 1979 року.
“Остання подорож “Деметри” розуміє характер вищеназваної проблеми й навіть намагається придумати більш-менш раціональне пояснення такій дивній поведінці Дракули. Але й розуміє те, що сюжет фільму може бути не надто пов’язаним з романом взагалі, тому головний герой фільму, наприклад, взагалі відсутній в літературному джерелі. Це лікар на ім’я Клеменс (Корі Гокінз), якого беруть на борт в Румунії разом з вантажем на початку фільму. Хоча його беруть як лікаря, перший помічник (Девід Дастмалчан, якому так нудно, що він тільки не позіхає) натякає, що “нам не потрібні пасажири”, тому Клеменс буде робити в фільмі все те, що роблять моряки, щоб бути присутнім якомога в більшій кількості сцен. Отже, його персонажа майже прямим текстом наймають на роботу головного героя фільму.
Незабаром в нього з’явиться можливість виконати і прямі робочі обов’язки. В один з перших днів подорожі в трюмі щось страшно грюкне, й один з ящиків з землею розкриється. В ньому наш завжди пильний головний герой доктор Клеменс знайде непритомну жінку. Зазирнувши в свою кришталеву кулю, лікар одразу зрозуміє, що в неї інфекція, й врятувати її може тільки переливання крові. Цим він буде займатися декілька наступних днів, Переливання крові, напевно, є своєрідною відсилкою до роману, коли вже в Англії Дракула почне навіщати ночами подругу головної героїні Люсі, а днями в неї будуть заливати, намагаючись її врятувати, кров аж троє чоловіків, щасливі у своєму невігластві щодо таких дрібниць як групи крові. В романі в цих діях є щось хворобливе та еротичне водночас, й обидва ці почуття були підсилені в одній з найдивніших екранізацій “Дракули” від канадця Гая Меддіна “Дракула: сторінки з щоденника незайманої” (Dracula: Pages from a Virgin’s Diary). В Орведаля, натомість, це просто переливання крові, але воно дасть аж два ефекти — жінка не тільки прийде до тями, а й почне розмовляти англійською, незважаючи на те, що вона родом, як виявляється, з селища поблизу замку Дракули. Звісно, що її англійська є просто голівудською ледачою звичкою робити всіх англомовними, від тайських шахтарів до румунських селянок, коли в фільму є потреба в екзотичних в екзотичних локаціях, а комунікативні здібності персонажів (можна з смішними акцентами) втрачати не хочеться. Однак чим переливання крові не обґрунтування? Все-таки кров в неї заливають англійську.
Тим часом Дракула робить перші, ще непевні кроки по палубі “Деметри”: виповзає на палубу та з цікавістю зазирає в прозорну трубу одному з моряків, й тієї ж ночі вбиває першого моряка. Є враження, що вигляд Дракули мав виглядати свіжим кроком, але результат виходить, скоріш, незрозумілим. Це агресивне та кровожерливе створіння з майже тваринним розумом. Його вигляд нагадує результат багатьох ідей, що сконали і залишили по собі у спадок свідчення власної безпомічності. Тутешній Дракула має вигляд “демонічного вампіру” з секундою екранного часу на задньому плані у чомусь на кшталт “Ван Гелсінгу”. Тобто він не виглядає погано. Він виглядає так, ніби цього персонажа створювали, щоб глядач забув про нього одразу як перестав бачити. Окрім зубів. Творці даного монстру, як здається, багато думали які ж зуби мають бути в Дракули довгими. Існують дві традиції — як в Макса Шрека в фільмі Мурнау (рольова модель “кролик”) чи традиційна з іклами, всім знайома та яку можна купити в будь-якому магазині з геловінськими товарами. “Остання подорож Деметри” вирішила наслідувати обидві традиції, тому в Дракули повний рот гострих зубів.
Чому Дракула виходить на поверхню стає зрозумілим, коли жінка приходить до тями, представляється Анною, та пояснює що вона взагалі робила в ящику. Вона була їжею нашого антагоністу, яку він розтягував на всю дорогу, потроху надкусюючи, але через те, що хтось погано закріпив вантаж з її ящиком, він відкрився, й Дракула був позбавлений свого щоденного раціону. В “Останній подорожі “Деметри”, незважаючи на тваринно-демонічний вигляд Дракули, його метаболізм приблизно як у людини що, з точки зору голлівудського вампірського фольклору, є незвичайним рішенням— під час першої атаки він виглядає знесиленим та повзе, здається, виключно на силі волі. Але причина того, що Дракула взагалі атакує команду судна, тепер зрозуміла. Це самі моряки. Перед нами фільм, що можна показувати новим робітникам та робітницям “Нової пошти” у якості попереджувального — ось дивіться що буває, коли посилка запакована неналежним чином.
Але придумавши цю насправді непогану ідею, фільм чомусь вирішує, що свій внесок в історію горору він вже зробив. Але ж ця ідея по собі не зробить фільм краще. Її фінал лише нам дає ситуацією на кшталт “Чужого” на кораблі, який, за оказією, може перетворити на чужого будь-кого з членів екіпажу. “Остання подорож “Деметри” лише придумав досить логічну схему за якою поява голодного чужого на кораблі є поясненою, що не зробив Стокер (втім, і не мав). Далі з цією експозицією щось треба робити.
І не можна сказати, що в фільмі нічого не відбувається. Навпаки, всі тут дуже зайняті. Хронометраж “Останньої подорожі “Деметри” теж куди триваліший, ніж стандартний горор в 90-100 хвилин. Це майже двогодинний фільм, але цей хронометраж, скоріше, викликаний статусом фільму. Це фільм з бюджетом в 45 мільйонів, що багато для горору. На що він витрачає цей бюджет не зовсім зрозуміло, але хоча б має дати солідну статусну тривалість серйозного фільму. Він і дає. Тут безліч сцен та подій, які нічого не значать в контексті фільму, тому що фільм навіть не створює цей контекст. Він створює два конфлікти. Його герой, носій раціональної, наукової картини світу, раптом стикається з тим, що в цю картину ніяк не вміщається. Його героїня, яка була для Дракули нічим більшим як їжею, має побороти свій статус жертви. Якщо з другим фільм так-сяк справляється, оскільки це типовий сьогодні наратив й з ним зрозуміло що робити, то з першим фільм просто не знає що робити.
Нерозуміння що робити є основною характеристикою фільму, який не є фільмом, з яким щось не так на технічному рівні, але глибоко не так на змістовному. Причини існування “Останньої подорожі “Деметри” незрозумілі йому самому. Це освоєння бюджету акторами, що відверто нудьгують в посередньому фільмі, режисером, який не переймається навіть тим, щоб його основні екшн-сцени були поставлені цікаво, художнім департаментом, який створює все оздоблення та ефекти для фільму щоб від них вже відчепилися й вони могли зробити те, що, може їм дійсно цікаве. Й нарешті все це небажання зробити щось цікаве починається з сценарію, в якому багато подій, в якому цікава експозиція, але немає ідейної цілісності, немає цікавих подробиць та якому не цікаві персонажі. “Остання подорож “Деметри” — це дві години кінопрокрастинацї з надією на те, що сенс всього того, що було зроблено, буде пояснений в сиквелі. Фільм робить заготовку на продовження, але таку безпорадну, таку зневірену, що вона виглядає зробленою під примусом, як і весь цей фільм.
