Сприйняття дебюту братів Філіппу здається дещо аномальним в цьогорічному горорі. Від подібних фільмів американська критика зрідка втрачає розум в останні роки, проголошуючи який-небудь фільм новим свіжим словом в жанрі. В фаворі з середини 2010-х років в мейнстримної критики зазвичай щось більш інтелектуалізоване і повільне й часто з брендом прокатника, а тепер і продакшн-компанії А24. В “Говори до мене” є тільки останнє, втім цього, здається, вистачило для щоб накачати повітря в трьох надувних китів успішності фільму — високих критичних і глядацьких рейтингів й досить успішного прокату фільму.
Представлення тут потребують два елементи. Перший — кисть руки. Вона керамічна й вкрита величезною кількістю написів, але іншого характеру, ніж залишають на гіпсі школярів їх друзі. Буцімто там всередині справжня кисть колись могутнього медіуму, що дещо пояснює особливості предмету — за його допомоги дуже легко під’єднатися до світу мертвих. Якщо руку поставити на стіл перед собою, потиснути її своєю та сказати “говори до мене”, ви побачите мерця довільної ступені свіжості. Якщо ви скажете “Заходь в мене”, ви станете одержимим цією персоною. Тривалішими за 90 секунд такі сеанси варто не проводити. Легенда, що супроводжує руку від одного власника до іншого, каже: через 90 секунд ваш гість запрагне залишитися в вас, а якщо ви помрете одержимими, то назавжди залишитися у владі мертвих.
Другий важливий елемент фільму — оточення. Наразі рука трендить серед групи школярів (вони, як завжди, виглядають як 25-річні чоловіки та жінки) в маленькому австралійському містечку і є центром вечірок, на яких всі учасники по черзі ковбасяться від того, що в них заселяється якийсь рендомний мрець, поки інші знімають процес на телефони та одразу ж постять в мережу. Фан. Головна героїня фільму є дещо чужаком в цьому середовищі. Це 17-річна Мія, в якої два роки тому померла мати від передозування снодійного, й вона досі не оговталася від травми, тому багато часу проводить не вдома з батьком, а в своєї подруги. Саме з подругою Гейлі , її бойфрендом та молодшим братом вона приходить на одну з таких вечірок до власників предмету, де Мія та Рука тиснуть одна одній руки, й під веселий регіт присутніх фільм демонструює як відбувається 90-секундний цикл одержимості і екзорцизму.
Спершу здається, що це підлітковий горор на кшталт фільмів 70-80-х з відкритим світом, де герої важливі як представники певної групи. Їх соціальна поведінка, їх належність до своєї гендерної і вікової групи визначає зацікавленість ними зла. Наприклад, в фільмах 70-80-х, які називають слешерами чи циклом про переслідувачів, об’єктом соціальної сфери часто виступав секс, й навіть такий модний горор останніх років як “Воно” (It Follows, 2014) апдейтнув цей наратив саме через сексуальну поведінку своєї вікової групи, хоча за підлітками в цьому фільмі полювала вже потойбічна сила, а не сексуально фрустровані чоловіки. В “Говори до мене” сексуального майже нічого немає, але в очі кидається інша сфера, в якій наша рука мерця виступає символічним замінником.
Забави з рукою в фільмі є очевидним соціальним лубрікантом. Власне, Мія саме тому й так швидко погоджується на сеанс на першій вечірці — вона в цій групі є чужорідним елементом, а сеанс робить з неї прийняту в цьому середовищі особу. На цих вечірках алкоголь та наркотики не мають ніякого значення чи взагалі відсутні — саме сеанси виконують їх роль, причому фільм візуально підкреслює фізичне задоволення від цього акту. Причому споживання того, що фактично є 90-секундною одержимостю, є публічною діяльністю й одразу знімається на телефони іншими та поститься онлайн. Отже, рука є рекреативним наркотиком чи, в принципі, будь-якою формою групового фану, який має трохи адикційну природу, оскільки група, вочевидь, потребує повторення досвіду. Так само соціальним характером викликани всі події другого сеансу, який закінчиться вже не так весело, як перший. Це форма, якщо немає іншого слова, самоствердження всередині групи. Рука та її легендаріум теж є майже об’єктом міського фольклору, який часто є дуже оповіддю соціального типу. Сьогодні більш трендовим, звісно, є кріпіпаста, проте остання, хоча й має справу вже часто з онлайн-, а не офлайн-суспільством, все ще частково повторює моделі міських легенд.
Але “Говори до мене” не йде по цій дорозі. На другому сеансі із Мією зконтактує її мама, і з цієї точки багато що змінюється. По-перше, ми вже не зовсім в соціальному горорі — стрічка братів Філіппу переходить від макрокосму своєї соціальної групи до мікрокосму родинної історії. По-друге, з цих пір ми вже надійно на території горору. По-третє, фільм змусить дуже скоро навіть ледачого глядача напружити мізки, оскільки з цієї точки “Говори до мене” почне активно крутити глядачем й досить промовисто вказувати на те, що точка, з якої все пішло не так, трапилась, насправді, раніше. Отже, нам треба переоцінити минулі події, а з цих пір обережно відділяти з цих свою точку зору від точки зору героїні фільму. Нарешті, модель оповіді подвоюється, й ми бачимо не тільки традиційну модель від третьої особи, що демонструє нам “правду”, а й модель світу Мії. Останню можна було б назвати ненадійним оповідачем, але вона не є оповідачем фільму — лише об’єктом, очами якого ми іноди тільки бачимо. Фільм не заходить глибоко на цю територію.
В цій родинній/внутрішній історії “Говори до мене” оповідь моделюється через Мію та її незакриту рану втрати матері, через яку фактично вона пускає в себе те, що в тілі фільму є потойбічним світом. З цього моменту дебют братів Філіппу вже їде по найждженій колії всіх трендових горорів останнього часу. З середини 2010-х і до сьогоднішнього дня горор надійно оселився в родині. Вийшла така неймовірна кількість фільмів дуже різного штибу, які настирливо шукають горор-наративи саме в родинних відносинах, таємницях і конфліктах, що сам ландшафт горору останніми роками змінився кардинально. Цей тренд якраз найбільш наявний саме в горорах А24, бо він майже там народився у сучасній формі. Паливом ключових фільмів, з яких екстрагували початкове поняття elevated horror чи пост-горор, були родинні відносини, й їх прокатником була саме ця компанія. Це “Відьма” (The VVitch: A New-England Folktale, 2015) Еґґерса, “Спадковість” (Hereditary, 2018) Астера й “Воно приходить вночі” (It Comes at Night, 2017) Шультса. “Говори до мене” можна навіть приєднати до цілої австралійської традиції традиції, яка починається з “Бабадука” (Babadook, 2014) Дженіфер Кент, продовжується “Реліквією” (Relic, 2020) Наталі Ерікі Джеймс, цьогорічним “Біжи, кролику, біжи” (Run Rabbit Run, 2023) Дейни Рід і завершується нашим фільмом. В усіх цих чотирьох фільмах потойбічне пов’язано з особистою травмою, й часто є маніфестацією втрати в родині.
Однак, між всіма ними та фільмом Денні і Майкла Філіппу є суттєва відмінність. Цей фільм зконструйований не як штучний товар, а як вже готова франшиза — другий фільм вже в розробці. І за серіалізацію відповідає не тільки та очевидна частина фільму, яка буде, скоріш за все, переноситися копіпастом в сиквели — ритуальні фрази, обов’язкова свічка, яку треба задути пiсля переривання контакту з рукою, правило 90 секунд й так далі. Сам світ цього фільму підготовлений для серіалізації. “Говори до мене” не розмиває межі між реальностями, а підкреслює їх. Наприклад, “Бабадук” і “Реликвія” демонструють саму механіку створення надприродного, в якій психологічна реальність і потойбічне пов’язані — вони є сторонами одного цілого. В цьому ж фільмі надприродне не створюється за допомоги героїв. Воно існує ніби “об’єктивно”, й хоча є не зовсім тим, чим здається головній героїні, світ мертвих — безперечна окрема реальність, яка вторгається в світ живих людей. Сама модель світу тут спрощена. Є наш світ, є інший світ, і є рука, що є провідником між ними. Отже цей фільм знайшов дотепний спосіб бути розумним та красивим водночас — він схожий на статусні горори останніх часов своєю темою та навіть дещо методами, але придуманий з урахуванням того, як його можна буде поставити на конвеєр.
Це чітке розділення має певні наслідки для всього фільму. В цьому фільмі треба прийняти той факт, що потойбічний світ має власну волю, й його мотивації для нас не є сповна зрозумілими. На розумінні цього глядачем та нерозумінні головною героїнею будується вся сюжетна динаміка другої половини фільму. В цьому сенсі “Говори до мене” не просто спрощує систему побудови світу попередників, в яких ми бачили схожу ситуацію, він будує свій сюжет на своїй системі, знаходячи там всі свої твісти аж до фінального кроку. Це чесна позиція й гарне застосування того, що було придумано для фільму. Однак спрощення має і свою ціну. Хоча для кожної події в фільмі є своє формальне пояснення, іноді воно надто механізованим. Цей сюжет й особливо його фінал може бути втілений тільки за умови довільного трактування людської психіки. Наприклад, саме такий фінал, скоріш, можливий за умови того, що головна героїня є раціональною персоною, яка раптом, у ситуації, до якої вона точно психологічно не готова, розуміє подвійний сенс того, що їй кажуть. Саме те, що фільм то надуває до повнокровних людей, то здуває до пласких фігур своїх героїв, напевно, призводить до того, що дебют братів Філіппу називають іноді проблематичним в фінальній його частині.
Зрештою сам гайп навколо фільму видається дещо надутим, і це чи не найбільш цікава річ для найближчих перспектив горору. Це точно не провина братів Філіппу, які зняли одну з цікавих жанрових стрічок останнього року. Можливо, занадто загостреною на успіх, ніби групою якісних маркетингових менеджерів, але в будь-якому разі непересічною. Те, що “трендовий прокатник” А24 захотіли займатися цим фільмом й навіть взяли участь в невеликій аукціонній війні по продажу прав на фільм під час його американської прем’єри в Санденсі, є цікавим та значущим фактом. Він може свідчити, що деякий цикл в сучасному англомовному горорі завершується, й тепер буде активно монетизуватися через інструмент, яким ті самі А24 досі не користувалися. І “Говори до мене” є апостолом цього процесу. В деякому відношенні “Говори до мене” є тим до циклу нового горору з “мистецьким” статусом, чим був “Кошмар на вулиці В’язів” до циклу слешерів в 80-х — межевим каменем.
