Кому б як не Джорджу Міллеру з його схибленою фільмографією, де разом з дизель-панковим божевіллям і ультранасильством є фільми про наймиліше порося на світі і пінгвіна, що танцює степ, довести істиність парадоксу, що в одну ту саму річку увійти водночас можливо і ні. Вода, звісно, зміниться. Міллер ребутнув франшизу 9 років тому, причому так, що кілька оскарівських лауреатів привселюдно всралися (як Содерберг), причому і не ховали цього, тому що коли це від захвату, то не соромно будь-кому. Ефекту новизни від того Макса так само ніколи не повторити, як і не увійти у ту саму воду річки. Але Міллер робить це ще раз. Русло річки все там, й назва її, як і раніше, “Шалений Макс”. За звичайною мірою, “Фуріоза” все одно є скаженим собакою сучасного екшена, хоча це спокійніше і більш виважене кіно, тому що його тепер визначає не дорога, а пункти призначення, яких Міллер фактично уникав у першому фільмі. Втім, він продовжується живитися тими самими темами і ідеями, і є логічним продовженням франшизи, в якій парадоксів значно більше, ніж це здається на перший погляд.
Спочатку є враження, що“Фуріоза” типовим сиквелом-приквелом, що розповзається за логікою серіалу, й не заспокоїться, поки не розповість всі подробиці. Але так здається лише у порівнянні з першим фільмом. “Дорога гніву” не зупинялася, щоб щось представити взагалі. Окрім досить схематично, але колоритно окресленої Цитаделі, всіх інших точок на мапі цього фільму не було: одних герої оминали, інших проїжджали, третіх прагнули, але вони виявлялися не більше, ніж маревом. Це була подорож пустелею, фільмом-лінією, нанесеною на мапі. “Фуріоза” теж є фільмом-мапою, але тепер вже про точки на ній, даючи експозиції кожному місцю, що у попередньому фільмі було лише назвою. Звісно, це все-таки фільм, тому там, де серіал б витратив окремий епізод на Бензоград, Патронівськ й навіть батьківщину Фуріози Зелене Місце, де починається фільм, новий фільм Міллера витрачає значно менше часу, так само колоритно, але коротко окреслюючи мапу цього місця. Він так само мало цікавиться соціальними деталями, обмежуючись представленням суспільства у найгрубіший спосіб: як людей, що зверху і людей внизу – певного штучного рельєфу, візуалізацію божевільної токсичної психики цього мікросвіту. Щоправда, це дуже наочна візуалізація, де фізичний рух вгору є завжди соціальним рухом вгору, а в Цитаделі, як можна було переконатися ще в першому фільмі, був навіть соціальний ліфт у вигляді дуже конкретної платформи.
Втім, таке розповзання і неминуче, якщо фільм цілить у розповідь не стільки становлення героїні, скільки пояснення. Це, напевно, єдина логічна риса “Фуріози”, яка багато в чому накопичує парадокси, що почалися в “Дорога гніву”. Перший фільм, попри всю свою простоту історії, на мікрорівні був надзвичайно складно побудованим, а на макрорівні абсурдно простим: весь фільм герої їхали в один бік, потім розвернулися і поїхали у точку старту. Хто б ще таке зняв за півтори сотні мільйонів доларів. І парадоксальність “Фуріози” не тільки в тому, що в світі нового фільму кермо в автівок справа, а не зліва, як раніше. Новий фільм дійсно є поясненням. І начебто пріквел і має робити те саме – пояснювати як склався наш герой чи героїня, але ж “Фуріоза” є не тільки поясненням себе самої, самостійним твором, що надає підґрунтя характеру – він пояснює мотивації попередньої частини франшизи, а от це вже дивно.
Перший фільм був буцімто самодостатнім у своєму лаконізму. Історія Фуріози була позначена ясно, те, як складається довіра між нею та Максом, показане через ясну послідовність дій, а гасла фільму, спеціально написані на стінах у гаремі Несмертана Джо, легко вбудовувалися глядачами у сучасний контекст: чоловіки вбили світ, тому ми валимо звідси, щоб з вами, покидьками, не мати більше справу. Але ж іншого світу більше не було, чому, власне, герої і розвертаються у другій частині фільму 2015 року. Ідея була зрозумілою – існує тільки цей світ, так само, як і у всіх глядачів фільму у реальному світі. Просто взяти і втекти з нього не можна. Але його фінал змушував розуміти себе у парадигмі зміни влади – раніше були поганці, тепер стали гарнюні, і все тепер буде добре (або ні). Але Міллер однозначно не хотів туди йти, й “Фуріоза якраз демонструє наскільки ця парадигма є хибною.
“Фуріоза” розповідає саме про світ, про його ресурс, про його політичні контури, але головним чином, хто ним керує. Це знову парадокс, тому що “Дорога гніву” був переважно фільмом про жінок, що втікають, де умовний головний герой Макс був лише ефективним інструментом, який впав на них. Справжньою героїнею тієї стрічки була саме героїня Терон. “Фуріоза”, натомість, це фільм якраз про владу чоловіків, який ясно доводить, чому у першому фільмі Макс був не тільки інструментом, а справжнім героєм цього божевільного світу. Для цього “Фуріоза” створює йому антитезу у вигляді дуже носатого героя Кріса Хемсворта, героїні Фуріози дається не тільки історія і обґрунтування ким вона є, а глядачам – можливість переоцінити те, що вони бачили у “Дорозі гніву”.
“Фуріоза” значно більш раціональне кіно навіть без періоду адаптації. Все-таки до божевілля світу “Дороги гніву” треба було звикнути, щоб оцінити наскільки логічним він насправді є. Тут же проста і зрозуміла логіка керує фільмом з першого ж сегменту, що починається у Зеленому місці, де виросла Фуріоза – оазі зелені серед мертвої пустелі, де суспільство не здається побудованим за жорсткої ієрархії. Ще дитиною її викрадають члени однієї з пустельних банд на мотоциклах, що наблукали на це райське місце. Перша глава фільму ще є ніби продовженням першого фільму, тому що теж виначається логікою погоні – за маленькою Фуріозою та її викрадачами вирушає матір з єдиною ціллю, що має значення: про це місце ніхто не має дізнатися. Втім, хоча і ціль виконана, матір гине (це ми знаємо і з “Дороги гніву”), а Фуріоза потрапляє у власність одного з пустельних князьків із слабкістю до театральних промов і бажанням видатися просвіченим на ім’я Дементус (Кріс Хемсворт), який її матір і вбиває.
Отже, фабула “Фуріоза” ніби має визначатися логікою помсти. Зрештою дороги Дементуса і Фуріози розділяться, але фільм продовжує слідкувати за, так би мовити, кар’єрами обох. Герой Хемсворта зрештою захопить одне з ключових місць сили цього світу, а Фуріоза опиниться в Цитаделі, де прокладе шлях від майбутньої “дружини” (Аліла Браун, поки героїня не подорослішає) Несмертана Джо до преторіанки Фуріози (Аня Тейлор-Джоунс), що водить бензовоз – у тій самій ролі, в якій ми зустрінемо її в “Дорозі гніву”.
Звісно, що Міллер ніякий не Інгмар Бергман, і від “Фуріози” не слід очікувати чогось витонченого або складного, але він він у характерному для себе режимі, де діалоги переважно залишилися на рудіментарному рівні і завжди підтверджуються діями, все одно робить щось цікаве, причому у спосіб, з вимогами до якого Бергман не зафільмував і 30 секунд цього фільму хоч би і хотів. І аж п’ятий фільм у франшизі нарешті дає сповна зрозуміти чому взагалі вона так названа, тобто чому Макс є божевільним (звісно, що не “шаленим”), причому в фільмі, де його його герой відсутній (окрім майже декоративного камео). Починаючи з другого фільму оригінальної франшизи Макс, попри весь свій цинізм, завжди обирав приречені на поразку місії заради майбутнього інших. Його можна було назвати божевільним у тому світі, але просто через те, що сам світ був божевільним, а він в ньому виглядав чужорідною фігурою. Але “Фуріоза” дає поласувати іншими присмаками слова “божевілля”, представляючи героя, який, багато у чому, є його клоном за історією і травмою у минулому, але й антиподом за образом дій.
Вже в “Дорозі гніву” досить очевидно, що напрям фільму можна назвати у дуже широкому сенсі екологічним, й носіями цієї цінності не є чоловіки. Якраз чоловіки і зруйнували той світ. Саме “Фуріоза” значно краще и глибше дає зрозуміти, що нинішнє суспільство з усією її структурою не є здичавілим середовищем після катастрофи. Катастрофа і трапилася, тому що суспільство саме таким вже було. Те, що ми бачимо є його залишками у найчистішому вигляді, коли будь-який відблиск бажання має змогу реалізуватися у фізичній формі у найкоротший спосіб. Це світ, підсвідомість минулого якого стала свідомістю сучасного. І тут якраз герой Хемсворта, характерно названий Дементусом (тобто теж божевільним) є покроковою демонстрацією того що є типовою чоловічою підсвідомістю і як вона реагує на травму (принаймні, у концепції фільму). Хоча його історія тільки позначена, вона здається спеціально спарованою з Максовою: вони обидва втратили родину і не змогли цьому завадити. Однак, Дементус перетворює затягування рани на типовий процес закидання її сурогатами, одним з яких на якийсь час стає сама Фуріоза, коли вона ще дитина. Він продовжує накопичувати ресурс, послідовно намагаючися захопити його все більше — і така поведінка аж ніяк не маркується як божевільна навіть в нашому світі. Він перетворює свою травму на світ навколо себе. Хемсвортів Дементус, між іншим, є чи не найскладнішим героєм у всій франшизі, й його грає чи не найдерев’яніший актор в усій серії фільмів. Це ще один парадокс обох останніх фільмів франшизи, й я обіцяю, що кажу це останній раз. Через Дементуса “Фуріоза” є майже політичним фільмом – примітивним, тому що продукування ресурсів обмежене трьома елементами, іжі з водою, пального і патронів, але досить точним. І Макс є справді божевільним в цьому світі. Не тому, що він обирає допомогти людям заради надії на краще майбутнє, а тому що потім не входить в ієрархії влади, ніби усвідомлюючи, що все, що він може – це отруювати, тому обирає для своєї діяльності чи не найкраще застосування: вбити ще гірших, вижити і дати вижити кращим, а потім відійти.
Отже “Фуріоза” є фільмом про жінку у такому світі, який тисне на неї всім своїм токсичним анамнезом, і так само, як головним її супутникам по обох фільмах, дає їй пережити травму, яку не можна залікувати нічим. У що ж вона її перетворить? Спочатку, звісно, вона має вижити, потім знайти необхідний ресурс для помсти, а потім і підійти до процесу помсти. На це Міллер витрачає майже всі гроші і більшість хронометражу, іноді підкидаючи сцени на які вже згаданий Содерберг вже вдруге міг би зреагувати своїм “я не розумію чому вони досі це не знімають і чому сотні людей не загинуло”. Але ж проблема кульмінації, гранд-фінал, що зрештою має звести Фуріозу і Дементуса у битві, справді існує, дивлячися на те, що запакував і доставив нам Джордж. Тому що головна героїня має іншу психологію, ніж у клітини рака, що має тільки розростатися, перетворюючи все навколо у себе. В неї є цінності, і деякі з них викарбовуються під час цього фільму, І вони суперечать самій структурі фільму за 250 мільйонів доларів, який зазвичай має ту саму психологію, коли до кульмінації ми підходимо через секвенції подій, що тільки нарощують масштаб, грандіозність і мають завершитися атомним вибухом в фіналі, після якого кожен глядач в залі буде паралізований від захвату до кінця життя. І Фуріоза не має зрадити своїм цінностям. І те, що робить Міллер, є дуже смішним і милим рішенням абсолютно не за правилами нормального тентполу, але цілком в дусі того заради чого все це починалося. І його відповідь, я думаю, є досить оригінальною, тому що історії типу “жінка зустрічається з Системою”, в яких є відчутний феміністичний дискурс воліють а) виводити жінку за межі боротьби за ресурс (модель “Портрет жінки у вогні”) б) жінка програє системі, не маючи навіть інструментів боротьби (модель “Без даху, поза законом” або “Ванди” Барбари Лоуден) в) жінка виборює ресурс у системи або свою незалежність, відстрелюючи їй щелепу (їх багато, але нехай буде “Помста” Коралін Фаржа, бо це теж божевільний фільм). “Фуріоза” є четвертим способом. Він не виводить Фуріозу поза межі системи, він не дає їй програти, але не хоче, щоб вона перемогла у той самий спосіб, що заразить її хворобою самої системи. Звісно, що цінності треба захищати, але саме вони і мають керувати принципами оборони.
Звісно, “Фуріоза” – це ще один фільм про те, як витрачається купа грошей на демонстрацію пародії на сучасний світ, і результат є настільки захопливим, що необхідність месседжу сприймається як сіль на столі – не кожний їй навіть і користується, щоб отримати задоволення від їжі. І звісно, що художники, а Міллер – великий художник, завжди стоять перед дотичної до теми “Фуріози” дилемою. Щоб прокричати “зупиніться” на весь світ, треба стати таким, щоб тебе почув весь світ. А в цьому масштабі сенс сказаного вже не сприймається.
