Один з найцікавіших горорів цього року, “Ексгумація” стартував в одному з найменш вірогідних для цього місць – в берлінському “Форумі”, де зазвичай не варто очікувати настільки мейнстримних фільмів з таким великим комерційним потенціалом. Те, що “Ексгумація” став у Південній Кореї гучним блокбастером, втім, здається аж ніяк не дивним. Це шалено цікавий, дуже мейнстримний фільм від режисера і сценариста, що добре почувається якраз в тій оккультно-релігійно-шаманській царині, в який й стрічка існує. Її головний трюк цілком належить розважальному кіно, але тепер вже адресує до теми, що саме в мейнстримних фільмах у такому явному вигляді існує нечасто. Його герої займаються розкопуванням могил на вимогу родичів – часто, щоб переконатися, що їх предки в спіритуальному порядку та не страждають у потойбічному світі, а значить не будуть загрожувати своїм рідним. Але зрештою через цілком конкретні розкопки наші герої викопують не родинну історію, а національну травму.
Корейське кіно з початку свого ренесансу, що став наслідком лібералізації всієї країни, а зрештою й після виходу на глобальний ринок, можна досить обґрунтовано охарактеризувати як надлишкове у засобах. Навіть фестивальне, якому теж не притаманні лаконізм і економність. Звісно, в цій індустрії є й фігури на кшталт Лі Чан Дона або Хон Сан Су, але здебільшого вони позначають майже девіантні кінопрактики для Кореї. Ця надлишковість може з’явитися де завгодно. Я досі пам’ятаю коротку сцену з “Історії двох сестер” (Janghwa, Hongryeon? 2003) тоді ще страшенно модного Кім Джі Уна, де просто треба було позначити, що одна з героїнь сидить на містку над водою. Але нам показують її справа, потім зліва, потім ззаду, потім зверху, й нарешті коли вже стає смішно, камера пирнає у воду, щоб показати план з води.
Режисер і сценарист цього фільму Чан Чже Хьон здається найбільш надлишковим у сценарному відношенні. Принаймні у попередньому своєму фільмі, “Сваха”, сиру у варенику було занадто багато – купа героїв у досить складній історії, яка й ще вимагала від глядачів серйозної інвестиції уваги і неабиякої інформаційної підготовки щодо корейського буддизму та його сект. Це призвело, поміж іншого, до того, що тільки кульмінація в цьому фільмі зайняла приблизно хвилин 40. “Ексгумація”, якщо це взагалі можна вважати роботою над помилками, є набагато вдалішим якраз з сценарної точки зору. Історія все одно є надлишковою, але Чан Чже Хьон, здається, зрозумів, що зліпити можна два вареника, розташувавши їх в одній тарілці і пов’язати озером зі сметани навколо. “Ексгумація” є однією історією, але ясно розділеною на дві частини, які треба ковтати одна за одною.
Перша є більш конвенційною і більш типовою для сучасного горору, ізолюючи себе у досить локальному сюжеті. Фільм починається як історія безсоромно багатої американської родини Парк корейського походження, над якою, здається, тяготіє прокляття – перші діти в ній помирають, але спочатку хворіють на щось, проти чого безсила медицина. Втім, вже цікаво, що не вони є головними персонажами. Головними є ті, кого знаходить і викликає голова родини зі своєї колись батьківщини аби врятувати свого сина – спеціалістів, що знаються на матеріях, яким не вчать в університетах. Тому починається фільм не з точки усвідомлення родиною необхідності їх запрошення, а в літаку, де шаманка Хварім та її партнер (фільм не наголошує на всіх сенсах слова) Бонг Гіль наближаються до США.
Жінка швидко вирушає у лікарню і оглядає пупса в небезпеці, з’ясовуючи, що найскоріше проблема Парків називається “поклик з могили” – термін, що означає незадоволення когось з предків поведінкою його нащадків – наприклад, тим, що ті не відвідують його могилу та не вшановують всіми традиційними корейськими методами його дух. Претендент єдиний – прадідусь пупса, що помер ще у першій половині 20 століття і був останнім з родини, похованим в Кореї. Цілком логічна версія, враховуючи, що родина живе в США і в Корею не навідується. Однак, “поклик з могили” є специфічною проблемою, якою займаються окремі спеціалісти з феньшую (це аніскільки не жарт), геоманти, які пропонують спеціальні послуги з ексгумації та перепоховання, якщо це треба – наприклад, людину було поховано в поганому місці. Так до шаманської двійки додається Санг Док (геомант) і Йьон Гьон (спеціаліст-похоронник). Задача всіх разом – вирушити в Корею, розкопати могилу розлюченого прадідуся та якось його заспокоїти.
Звісно, в цьому фільмі одразу доведеться мати справу з грубим шаром корейської корейської культури, що, багато в чому, зумовлює його події, втім структурно “Ексгумація” все одно є впізнаваним фільмом, хід якого можна передбачити. Навіть заяложеним фільмом з усіма очікуваними потойбічними хрипіннями зловісного прадідуся, типовими помилками, що призводять до трагічних наслідків і твістами, що можна побачити за кілометр. Втім, десь наприкінці години фільму раптом виявляється, що цей сюжет добіг до кінця, а отже фільму якось доведеться оновити себе.
Ще у першій частині фільму фільм надає інформацію вже набагато більше соціального характеру – чому родина Парків покинула Корею і ким був їх нешанований предок. Вона подана хоча й цілком сюжетно функціональна, але як цілком маргінальна інформація. Вона прямо відсилає до часів японської окупації Кореї, але не виглядає як великий натяк на подальші події (тобто, якщо бути зовсім чесним, великий натяк все-таки є, однак він вимагає більш специфічних знань). Але зрештою саме вона, розширюючись і набуваючи все більшого масштабу, буде визначати другу половину фільму.
І якраз ця друга половина фільму створює феномен “Ексгумації”. Звісно, це не просто горор, а дуже глядацький горор. Я думаю, величезна частина його успіху не в тому, що він говорить про національну травму для Кореї (навіть дві), а тому що він знаходить блискучий спосіб відобразити більш глибокий, захований сенс того що відбувається через прямі фізичні дії і конкретні паралелі. Структура фільму майже рекурсивно повторена всередині його самого у вигляді історії, що фізично і символічно розкопують наші герої. Навіть якщо цього прямо не помічати, така побудова фільму дає йому змогу трансформуватися, знаходити неочікувані продовження і використовувати різноманіття візуальних образів. Все це дуже сильно сприяє глядацькій зацікавленості.
Але те, як він представляє і вирішує якраз соціальний сенс цієї історії є набагато цікавішим, тому що зрештою цей фільм дає досвід, якого не можуть дати, наприклад, європейські або американські горори. З одного боку, “Ексгумація” є представником емансіпаторського соціального горору новітніх часів. Тобто фільмів, які представляли якусь історичну соціальну травму, але перемагали її у катартичному фіналі фіктивної площині фільму, засвідчуючи, що герої не визначаються тим, що вони “травмовані” або “жертви”. Звісно, можна говорити про вплив культурної кон’юнктури самого на появу таких фільмів на ринку – те, що залишає глядачів у відчаї або неприємно тикає в око купують, зазвичай, все-таки гірше. Але якщо дивитися на сучасний американський або європейський горор, саме таких фільмів, як “Ексгумація”, в них немає. Тобто, якщо ми говоримо про емоційну прогресію фільму, то вони звісно що є, але вони не адресують, як корейський фільм, до загальнонаціональної, об’єднуючої всіх травми. І американський і європейський горор, якщо взагалі воліють говорити про щось соціальне, презентують дискретне суспільство, тобто соціальні (або етнічні, гендерні тощо) групи з різними інтересами, причому сюжет фільму в них часто проростає з конфлікту між цима групами. Американський горор здається більш свідомим щодо цього факту. Власне, в ті поодинокі випадки, коли останній звертається до всієї країни, то якраз для того, щоб засвідчити, що єдності немає (навіть ї ранішня єдність є проблематичною просто через те, що в минулі часи за всю країну у кіно говорила етнічно, соціально і гендерно однорідна група людей). Це єдине, що іноді залишається між всіма мешканцями країни спільного – втрата ближнього.
Звісно, якщо ми вийдемо за межі тих агломерацій, що займають 95 відсотків ринку в цій частині світу, ми знайдемо трохи іншу ситуацію. Тобто “Ексгумацію” насправді треба порівнювати з стрічками з країн або груп, які так само використовують горор-наративи для історій про колоніальне минуле, окупацію, етнічні геноциди, які часто не можна використати в фільмах цих агломерацій, тому що саме їх учасники часто якраз і були репресивними силами і окупантами. І теж, на диво, не знайдемо багато спільного – вони зрідка можуть використати саме такий дискурс, як в “Ексгумації”. Більшість перетворюють на горори історії, що продовжуються досі, й вони не можуть бути знятими з позиції розповіді про болісне і несправедливе, але минуле, представляючи зараз незалежну позицію, яка рефлексує з безпечної відстані. Тобто, фільми на кшталт ґватемальської “Ла Йорони” (La Llorona, 2019) Бустаманте (етнічний геноцид майя “креолською” культурою при владі), канадська “Частка крові” (Blood Quantum, 2019) Джефа Бернебі (геттоїзація автохтонного населення Канади) або чілійський анімаційний “Будинок вовка” (La casa lobo, 2018) Крістобаля Леона і Хоакіна Кочіни (інспірований історією Колонії Гідності в Чілі) шукають способи не бути цілком поглинутими травмами, але і не можуть презентувати якийсь переможний дискурс, як і говорити від імені всієї нації, всі члени якої пережили одне й те саме минуле. Вони не на безпечній відстані від своєї травми.
Тому “Ексгумація” видається рідкісною твариною в сучасному горорі. Це фільм, що торкається того типу історій, що в сучасному кіно існують на маргіналіях ринку, й якщо навіть обирають горор-наративи, що вважаються “жанровими” і “популярними”, то їх реалізація апелює до “авторського” вирішення, тому вони існують переважно у фестивальній екосистемі. Власне, це може пояснити логіку появи “Ексгумації” саме в берлінському Форумі. Це просто свідчить, що він був прийнятий за ще один фільм з “постколоніальним дискурсом” з екзотичними, як для центру світу, що знаходиться, звісно що, в Берліні, декораціями. До речі, окреслена модель і навіть шлях до свого релізу є найвірогіднішою для українських горор-наративів “про травматичне минуле”, коли вони з’являться, а це безперечно має статися. Але ж цей південнокорейський фільм є популярним і мейнстримним фільмом з дуже сильної індустрії та з усіма відповідними моделями і технічними стандартами представлення історії, який не боїться бути відверто розважальним. І що найприємніше, це не призводить до ревізіоністського підходу, що замилює минуле, як, наприклад, відверто брехливий новий фільм про Годзілу в Японії. Сама позиція країни у якості жертви в цій історії дає фільму змогу не перекручувати історію, щоб видатися приємним для глядачів і навіть не уникати більш незручних фактів про себе саму. Звісно, він робить це у зручний для глядачів спосіб і міг би бути куди більш неприємним, але з багатьох точок зору “Ексгумація” є одним з найздоровіших горорів сучасності і досить щасливим поєднанням рис, які в сучасному горорі ніяк не можуть повноцінно зустрітися.
